Як ми змінимося

Нині, коли вже минуло більш ніж півтора місяця карантину, можна говорити не лише про найперші висновки, а також про найближче майбутнє, зокрема й у сфері культури.

Власне, основні висновки багато де проговорено, а найближче майбутнє – також відоме: на нас чекає економічна криза, що аж ніяк не сприятиме широкому розвитку культури. Тих, хто точно купуватиме книжки, вочевидь, ставатиме менше. Не всім проектам вдасться пережити кризу. Але. Але також я чомусь дуже вірю, що попри все в українському суспільстві вже сформувався тонесенький, проте достатній для того, щоб утримати культурний процес, прошарок людей, які потребують ставити питання і дошукуватися відповідей. Які втомлюються не від новин, а від формату їх подачі. Які віддають перевагу довгим аналітичним текстам. Адже насправді шквал «культурного фаст-фуду» втомив буквально за перші два тижні карантину. Як і численні відео з дому, безкоштовні курси й онлайн-екскурсії музеями, концерти в домашніх капцях і навіть зум-вечірки: усе це створює лише ілюзію присутності і справжності. Хороший психотерапевт не працює онлайн, бо він має бачити кожен напівусміх. А найщиріші дружні посиденьки потребують тактильності. Ні, я в жодному разі не проти онлайн-активностей, вони дуже допомагають таки дотримуватися карантину й безумовно дають і знання, і задоволення. Я лише про те, що такі «розваги» з часом більше схожі на намагання втечі й самообман, певний компроміс із самим собою. Адже насправді, хоча ми про це мало говоримо, але нам страшно, бо ніхто не захищений і ніде не спокійно. І в цьому страху ми всі однакові й водночас дуже самотні: і перед вимкненим монітором, і на власному балконі, й дорогою в маркет із маскою на обличчі. І саме в такий час тотальної беззахисності виринають усі важливі питання. Ті, на які зокрема й шукає відповідей культура. Тому після мемчиків так хочеться якісного лонгріду. Тому після інстаграма й фейсбука з’являється гостра потреба зайти на тих кілька сайтів, які давно в закладках. Тому після серіалів ми насправді знову гостро потребуватимемо книжок.

Бо мусимо вповільнитись. Бо коли все миготить, істину розгледіти марно. Ми змінимо підхід до подорожей і до цінностей. Мандрівки стануть дорожчими й усвідомленішими, а цінності лише зростатимуть у своїй нематеріальній вартості. Власне, це те, що вже є. Я не жалкую за нереалізованою через карантин поїздкою у невідвідану досі Валенсію, але жалкую за тим, що минулоріч у Брюгге затрималася лише на день. Що не нагулялась нічними безлюдними вуличками під світлом ліхтарів, не вдивилась у кожен будинок. Я почала цінувати час із власними дітьми: і малюком, і підлітком, а також ніколи раніше дужче, ніж зараз, не хотіла обійняти своїх батьків. Я знову шукаю себе і в рази ретельніше добираю, що читати. Мені стало шкода часу на коротке гортання книжки для ознайомлення, якщо я за неї згодом не засяду (хоча чого-чого, а саме часу наче ж не бракує). Я звузила коло тих, чиєму смаку довіряю, і на чию критику покладаюся. І я кілька разів уже замовила книжки онлайн.

Тому особливо боляче буде дивитися, коли згортатимуться хороші проекти. ЛітАкцент має на меті протриматись, хоча зміни нас також зачепили. Уже впродовж квітня на сайті стало менше статей, але кожну з них ретельніше продумано, і кожну я раджу до прочитання. У найближчому майбутньому спробуємо зробити ставку на лонгріди й огляди. На рецензування книжок переважно українських письменників.

Тому найближче майбутнє хоч і тривожне, але не катастрофічне. Бо важливе мусить залишитись. А ми – вийти з цього всього якісно мудрішими.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"