Олег Сенцов. Другу також варто придбати (УРИВОК)

Анотація:

Джим Гаррісон, головний герой книжки, господар дому, сидить у вбиральні й гортає майже «підпільні» журнальчики, його дружина — готує сніданок… Це мав бути звичайний день звичайних людей, та зненацька у місто розпочинається вторгнення: з глибин космосу, небайдужого до долі людської цивілізації, прилетів… рай. А хто ж не мріє про щасливий контакт із позаземним розумом і не вірить, що вищий інтелект — однозначно добрий? Навіть якщо його представники схожі на ящірок і прагнуть навернути землян — заради їхнього ж спасіння — до природного життя, а їхні методи щодалі більше нагадують «аборигенам» найстрашніші моменти земної історії…

Олег Сенцов. Другу також варто придбати. Львів : Видавництво Старого Лева, 2020

Уривок:

Р О З Д І Л 9
Наступні кілька днів минули без особливих змін. Усі мешканці району, хто як міг, прилаштовувалися до нового життя без звичних зручностей. Люди тепер частіше виходили на вулицю, але далеко від домівок без особливої потреби старалися не відходити. А про те, щоб податися за межі свого району, в якому вони почувалися більш­менш у безпеці, взагалі ніхто й не думав. Усі чекали новин, а оскільки їх не було, то люди постійно запитували одне в одного: а ви нічого не чули? які новини? у вас є електрика, вода й пігулки від температури? Та, окрім старих відомостей та породжених на порожньому місці чуток, людям нічим було поживитися.

Джим, Філ і велосипед здійснили ще кілька вдалих водних рейдів, аж поки басейн не знайшли інші стражденні й одного не вельми чудового дня вичерпали до не найчистішого, як виявилося, дна. Знаючи про скінченність запасів води та про крайню віддаленість її найближчих природних джерел, Джим почав конструювати систему збору та фільтрації тієї вологи, яку безплатно посилало небо, а саме дощу. До будівництва комплексу боротьби зі спрагою були активно залучені дах будинку, його водостоки, а ще полотнища поліетиленової плівки — її натягли в усіх можливих місцях, аби збільшити площу, з якої можна зібрати небесний урожай. Системою жолобів рідина надходила в одну велику пластикову діжку, звідки вона, вже в ручному режимі, проганялася через багатошаровий фільтр і розливалася в ті ж пластикові пляшки. Аби збільшити кількість тари і, відповідно, запас зібраної води, Джим із Філом без зайвої гидливості обстежили сусідні сміттєві баки й повитягали звідти всі підходящі екземпляри. Перша ж злива продемонструвала всю ефективність дощового колектора інженера Гаррісона, а вітер наступного дня показав його слабкі місця. Після деяких змін і вдосконалень конструкція запрацювала знову — і люди, що жили під дахом цього дому, більше не потерпали від спраги.

Продукти в них ще залишалися, та їх усе одно доводилося економити, оскільки було геть незрозуміло, коли ситуація поліпшиться. Довелося навіть урізати пайку котові, про що він із великим невдоволенням голосно сповіщав околиці — у цілковитій впевненості, що то люди крадькома їдять його котячі консерви. Джим запропонував у разі реального голоду зварити суп із кота. Усі посміялися, але обережна тварина сприйняла цю погрозу всерйоз і на деякий час замовкла, навіть перестала мітити взуття свого господаря, зосередившись на черевиках Філа.

Та не всі родини були такими кмітливими й спритними. Деборі періодично доводилося вступати у вкрай жорсткі й неприємні переговори через зачинені двері з сусідами та колишніми знайомими, які навідувалися з досадною регулярністю й набридливістю і питали про зайву їжу чи воду. Бачачи, що вмовляння та розповіді про колишню дружбу не здатні пом’якшити серце господині, яка твердо стояла на варті інтересів своєї родини, дехто пропонував гроші — та Дебора була непохитна. Долари її не цікавили, оскільки вони, можливо, були вже настільки ж мертві, як і зображені на них президенти. Зовсім інша справа — золото й діаманти. Ці речі надійні в усі часи, і тим більше в такі, як нинішні. Тому Деборі вдалося здійснити низку вдалих трансакцій, вимінявши за кілька дволітрових пляшок води досить симпатичні сережки й набір каблучок.

Якщо не брати до уваги ще двох чи трьох випадків, коли над районом пролітали теледирижаблі, транслюючи стару передачу, то інопланетяни ніяк себе не проявляли. Філ висловлював думку, що весь цей час ідуть перемовини між представниками обох цивілізацій. Джим у це не вірив, але вважав за краще мовчати, щоб не сіяти паніки. Дебора і Меріон передавали новини, почуті від сусідок. Ті сусідки, своєю чергою, дізнавалися про все у своїх сусідок, ті — у своїх, а ті — ще в когось там. Ані початку, ні кінця цих ланцюжків відстежити було неможливо, як і довіряти їхній інформації (про те, приміром, що всі прибульці — вампіри, або що скоро всім робитимуть щеплення, щоб позеленіла шкіра), але якихось більш достовірних відомостей у сусідок не було. Лише наприкінці другого тижня сталася подія, яка мала шанс внести остаточну ясність у те, що відбувалося, — хоч так і не внесла.

У район в’їхала кінна поліція. Люди висипали зі своїх жител подивитися на двох коней та на копів, що не дуже­то впевнено трималися в сідлах. Хтось махав їм рукою, хтось вигукував привітання, деякі почали обійматися одне з одним. Гаррісони й Коллінзи теж приєдналися до натовпу, тим більше що йти їм було недалеко — кавалерія у складі двох вершників рухалася якраз їхньою вулицею. Однак цьому маленькому загону не вдалося проїхати надто далеко. Якась бабця хотіла подарувати квіти представникам довгоочікуваної влади, що уособлює порядок і повернення до старих часів, але ненароком спіткнулася й мало не втрапила під копита. Допитливі глядачі кинулися підіймати й відтягувати обурену стару, виникла така­сяка штовханина — і кінна процесія, вимушено спинившись, опинилася в щільному кільці. Вдячні громадяни, нашвидкуруч обтрусивши від пилу представницю звільненого народу, яка все ніяк не могла заспокоїтися, пристрасно дивилися на розгублених поліціянтів. Один із коней почав мирно жувати букет коло своїх копит. Композиція під назвою «Щасливий народ зустрічає своїх визволителів» була готова, щоб її відлили у бронзі. Солідний містер Крамс пухкою рукою кондитера притримував за стремено одного з вершників, щоб той раптом не помчав кудись разом із напарником, залишивши всіх наодинці з накопиченими тривогами.

— Ну що? — спитав він обережно, але з надією. — Ми перемогли їх?

— Кого? — здивувався один із кінних поліціянтів. — Ми ні з ким і не воювали. — А в мене тоді взагалі вихідний був, — додав другий.

— Немає у вас чого­небудь попити? — поцікавився перший чи то від спраги, чи то намагаючись змінити тему розмови.

— Ага! Найкраще — пивця! — погодився його товариш і обвів присутніх запитальним поглядом.

Джим згадав про останню банку пива, приховану в прохолодному потаємному місці для особливо врочистого випадку. Він вирішив, що це якраз і є той випадок, — і кинувся по неї. Поки Джим складав норматив із бігу на двісті ярдів в один бік, а тоді назад, він ніяк не міг позбутися думки, що ці поліціянти чимось відрізнялися від звичайних копів, але чим саме, зрозуміти не міг. І лише повернувшись із ледь спітнілою й, судячи з поглядів присутніх, дуже жаданою банкою, яку охоронці закону одразу ж відкрили з метале вим хрускотом і почали пити, передаючи один одному, Джим побачив, у чім річ: на формених сорочках цих правоохоронців, на місці поліційного значка, висіло звичайне зелене кружальце. Усе б і нічого, якби вони існували окремо — поліціянти й оці зелені кружальця, але їхній симбіоз наводив Джима на певні думки. Утім, він вирішив поки що не озвучувати їх, бо кіннотники, утамувавши спрагу, почали втамовувати людську потребу в інформації.

Обставини, як їх бачили поліціянти, були такі. Після виникнення позаштатної ситуації ті працівники поліції, хто зміг добратися до роботи, добралися до неї. Просидівши у своєму відділку цілий день і навіть устигнувши озброїтися табельною зброєю, вони так і не дочекалися жодних вказівок від начальства, якого не було на робочому місці, як і зв’язку з ним. Надвечір із роботи пішли ті, хто вирішив скористатися гарною нагодою й відвідати своїх коханок поза розкладом. Ті, у кого пасії мешкали далеко, а також ті, хто мав себе за порядних і моральних, залишилися охороняти безпеку міста всередині замкненого поліційного відділку до ранку. Але на світанку стали розходитися й вони, бо кавовий апарат так і не запрацював, а без нього система американського правопорядку нормально функціонувати була не в змозі.

За кілька днів, упродовж яких вони були вдома й на власній шкурі відчули весь тягар життя без багатьох надбань цивілізації, по них прийшли посильні — з вимогою негайно прибути назад, у відділок. І знову на копів чекала виснажлива, в полуденній спеці, піша прогулянка на роботу. Там поліціянтів (уже в повному складі) зібрав капітан, який оголосив приблизно те ж саме, що вони всі чули від літаючих трансляторів інопланетної волі. Мовляв, уряд не в змозі виконувати свої функції, але за порядком стежити все одно треба. А вчора були збори в мерії, де виступав міський голова і просив усіх узятися до виконання своїх обов’язків, наскільки це буде можливо. Чи мер отримав вказівки від когось, чи діяв із власної ініціативи, цих двох кінних поліціянтів не дуже­то й переймало. У них є свій начальник, і вони виконують його розпорядження, а хто вже там наказує йому самому, то не їхнього ума діло. Їм доручили реквізувати коней у найближчому кінному клубі — для патрулювання. Хтось патрулював на велосипедах, решта — пішки. Капітан вигнав на вулиці всіх, адже офісної роботи стало тепер менше, а криміногенна ситуація різко погіршилася. Цим двом перепав ось цей район, але вони не одразу змогли сюди дістатися: поки забирали коней, поки навчилися з ними поводитися, то те, то се…

Тут їхню розповідь перервав Джим, вказавши пальцем на прикріплене до грудей кожного з копів зелене кружало:

— А це що у вас замість жетонів? Перший, який розповідав усю цю історію, якось затнувся й ледь закашлявся, не знаючи, що відповісти. Допоміг напарник:

— Це означає, що ми представляємо тут тимчасову адміністрацію, представляємо закон, і в нас є право вирішувати все на місці, аж до застосування зброї на наш розсуд.

Більше про книжку – на сайті видавництва.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики