Євген Лір: «У нас було достатньо жахів у реальному житті»

Євген Лір. Фото з Facebook

Євген Лір — письменник, перекладач, дослідник темної літератури, учасник проєктів «Бабай» і «Твоя підпільна гуманітарка».

Ця розмова відбулася в далекій безпеці початку березня, коли ми ще мали жагу до життя й сили говорити про початки творчості, жанрову літературу в Україні, нову книгу Євгена в жанрі химерного нон-фікшну, написану в співавторстві з Крістіною Федорович, та майбутнє.

— Почнімо з найбазовішого й мабуть найдратівливішого питання: як ти почав писати, адже було щось до оповідань на «Стосі»? А також як виник псевдонім Лір? Звідки він?
— Якщо говорити про най-най-найперше, то треба повернутися до моїх п’яти років, коли я списав кілька зошитів про котів, котяче фентезі. Мої коти летіли кудись на зорельоті, боронили ліс тощо. Я це писав три роки, на цих котах відбивався весь мій ранній читацький досвід: наприклад, прочитав «Редволл» Браяна Джейкса — і поселив своїх котів у якийсь замок.

Псевдонім «Лір» у мене саме з цього періоду: у 12–14 років я писав фентезі-повість, у якій був персонаж на ім’я Лір, і він мені чомусь дуже «зайшов». Я тоді грав у рольові ігри на форумах. Там не можна було грати від власного імені, ти мусив мати персонажа. І поки всі копирсалися в «Сильмариліоні», шукаючи маловідомих ельфійських імен, я просто взяв персонажа з власного твору і почав відігравати його. Ну, і це, як то кажуть, зайшло надто далеко.

Свої підліткові тексти не вважаю серйозним письмом. Серйозний і несерйозний підходи до творчості розмежовую так: щойно ти починаєш писати й усвідомлюєш, що це не просто психотерапія через творчість абощо, — тоді це вже щось. Тому якщо ж говорити про серйозніше, то це, певно, тексти пісень… А це вже 2015 рік, гурт «Pta Khi». Наш перший альбом був на тексти поетів 1920-х років, у другому вже були три мої пісні, а в тому, що досі залишився недописаним, уже десь п’ять моїх текстів. Над ними я працював, чітко усвідомлюючи, що є конкретний формат (пісня потребує розбиття на куплет-бридж-приспів), і вперше намагався писати професійно.

Ну, а потім те, що ти згадала: оповідання «Степ» для «Стосу». Це моє перше і єдине конкурсне оповідання. Ще був конкурс на «Крамничку жахіть» і на «Стівена Кінґа-70», що через два роки переріс у «Бабай. Перший кошмар», але так склалося, що я отримав згоду на видання першої збірки раніше, ніж ці конкурси завершилися, тому довелося дуже швидко забирати свої тексти. Власне, вони стали початком збірки «Підземні ріки течуть».

— Ти щойно зізнався, що сидів у текстових рольовках. Знаю, що пройшов це дуже швидко, однак усе ж запитаю: чи текстові рольовки були сходинкою в просуванні твоїх навичок написання прози?
— Дуже важливою сходинкою. Бо саме завдяки рольовкам я взагалі не сприймаю типове фентезі. Так склалося, що в цей період життя я багато читав і багато грав (і у звичайні ігри, і в рольові), а тому, відповідно, увесь цей фентезійний сетинґ був пережований в усіх можливих утіленнях. Водночас цікаво, що на тих форумних рольових були дуже талановиті люди, які прописували свої тексти на рівні тодішньої російської та української фантастики. І, власне кажучи, тепер мені досить складно належати до якогось такого ґіківського фандому того самого «Володаря перснів», або, скажімо, Роберта Сальваторе, або якогось іншого типового фентезі. Коли виходить чергове дослідження про Толкіна, мене воно цікавить як літературознавця, але захоплення класичним фентезі я в собі вбив ще в 16 років. Це мене відвернуло від, скажімо так, канону фентезі й фантастики, а пізніше й жахів.

— Тобто відтоді ти в своїх творах намагаєшся вийти за межі жанру, я правильно розумію?
— Не зовсім. Це швидше про читацький досвід: мені не «заходить» класичне фентезі з ельфами, орками тощо. А працюю я зараз у геть іншому напрямі.

— Але твій горор загалом читається як такий, що намагається не обмежуватися тропами.
— Із горором також є історія, чому я не обмежуюся, як ти кажеш, тропами, характерними для Лавкрафта, Ештона Сміта, ну й Кінґа, батька нашого. Річ у тім, що я ще в часи гурту відкрив для себе серію готичної прози від «Wordsworth Editions». Потім знайшов інших авторів і зрештою у 2016–2018 роках читав лише англомовну літературу. І так склалося, що коли в мене вийшли «Підземні ріки», то Олексій Жупанський і перші рецензенти казали, що книжка сприймається зовсім не як укрліт, а як перекладна; що не відчувається впливу саме укрліту. Бо так склалося, що тоді мене цікавив західний контекст, начитавшись таких майстрів жанру, як Роберт Чемберс або Поппі Брайт, я несвідомо пишу так, щоб не повторювати прочитаного. Мені цікаво розповідати власні історії — але так, щоб це були саме мої історії, а не історії «українського Лавкрафта» чи «українського Кінґа», як у нас полюбляють казати.

— А з українською традицією ти зовсім не почуваєшся пов’язаним?
— Чому ж, почуваюся. Просто так склалося, що українського горору як літературної школи немає. Вона зараз тільки формується, але якщо взяти нульові, та й загалом ХХ століття, то в нас не було прози жахів (я не маю на увазі готичну прозу, бо готична була). Натомість навіть у російській літературі, не кажучи вже про європейські школи, вона розвинулася з готичної традиції. У нас воно створювалося, але, на жаль, під якісь російські культурні центри. І, відповідно, туди й відходило. Є, звісно, поодинокі представники: «Хліб з хрящами» чи вже пізніший «Песиголовець», але вони поки що не творять «лячного канону», на який ми могли б орієнтуватися, як американці орієнтуються на Лавкрафта.

У нас вистачало жахів у реальному житті, тож на жах потойбічний не було суспільного запиту. Натомість кризи, які відбувалися, наприклад, в Америці на початку століття, були внутрішньосоціальними: Велика депресія, відкоркування американців від французької школи мистецтв. Ми ж пам’ятаємо, що наприкінці ХІХ століття умови культурного світу диктувала Франція, а потім, із початку 1900-х, пішли злами й почалося намагання американської культури знайти нові орієнтири. Усе це й спричинило утворення в США власної літературної школи потойбічних жахів.

Українська ж літературна традиція мала більше жахів, заснованих на реальних подіях: творчість письменників 1920-х, жахи їхнього повсякдення, та й подальша література. Я колись уже писав, що одна з найлячніших книжок, які потрапляли мені до рук, — це остання збірка Василя Стуса. Коли людина розуміє, що приречена на смерть, і водночас намагається творити — це значно жахливіше за хтонічних монстрів із далеких зір.

— Тобто українська горорна традиція формується зараз?
— Усе почалося десь у 2015 році. Це можна класно простежити, якщо зробити зіставний графік: коли виходили українські переклади знакових творів певних жанрів і коли починався вибух цих жанрів у нашій літературі. Я бачу пряму кореляцію між кінґоманією, яку стартувало «КСД», виходом перекладу Лавкрафта від Олексія Жупанського і тим, коли горор почав розвиватися в нас.

Треба, звісно, взяти до уваги й Революцію Гідності: до 2014 року майже всі українські автори жахів писали на російські «Darker’и» тощо. Навіть ті, хто зараз в авангарді нашої культурної тусовки, тоді працювали на російський ринок. Це я кажу без засудження — ніхто у 2013 році не думав, що на нас так нахабно нападуть. Але так склалося, що до 2013 року важко було відрізнити українського автора від російського, білоруського чи казахського. Навіть зараз є кілька авторів-українців (не хочу кидатись іменами), які пишуть до російських видань і, звісно, російською мовою. Тому питання, чи творять вони українські жахи, — більш ніж спірне.

А сам жанр почав формуватися в 2014–2015-му: це перші «Крамнички жахіть», перші збірки фензіну «Підвал» (тоді вони ще називалися «Світильник Джека»). Проте найцікавіше відбувається саме зараз, бо ми нарешті переросли намагання знайти «українських Стівенів Кінґів» та «українських Говардів Лавкрафтів» і почали придивлятися до свого. Є чудове інтерв’ю з Максом Кідруком на порталі «Бабай» (це не піар… хоча кого я обдурюю — це піар), де він, зокрема, пояснює, чому не любить, коли його починають називати «українським Стівеном Кінґом», і як це шкодить образу письменника. Тобто Макс молодець, він щосили від цього відштовхується й натомість творить власний «бренд Кідрука». Зараз ми вже можемо казати, що у нас є другий, третій, четвертий український Кідрук — тобто є автори, які наслідують саме його письмо.

Те саме дуже важливо робити в жахах. Коли я намагаюся просунути якогось автора на «Бабаї», то уникаю порівнянь зі світовими чи українськими класиками. Головне — показати, що автор має свій голос, свої традиції, які він наслідує чи просуває. Це є важливою частиною самоусвідомлення — у нас же комплекс меншовартості, який обговорюють в усіх культурних колах, — і допоки ми не створимо продукт, що стане «референсом» для наступних поколінь, ми не зможемо говорити про те, що певний жанр відбувся.

— Як тобі здається, такий продукт твориться зараз чи ми досі чекаємо?
— Ми намагаємося робити все можливе — можу розповісти на прикладі «Бабая». «Бабай» намагається зробити повноцінний фензін за європейськими стандартами, який буде не просто зібранням смішних картинок і перепостів про дні народження знаменитостей, а матиме просвітницьку функцію. Нас п’ятеро, до того ж у тусовці є багато людей, дружніх до нас. Ми намагаємося зробити «Бабай» брендом саме українських жахів, а не паразитувати на вже відомих речах. Тобто не заходимо на той самий «Darker» чи американський «Horror Zone» і не перекладаємо новини з англійської; в ґіківській тусовці багато фензінів обирають такий легкий шлях, але він не дає жодного прогресу. Ми намагаємося освітлювати виставки й фільми, до того ж доволі критично.

Що ж до літератури, то флагманами в жанрі зараз є «Видавництво Жупанського» й «Дім Химер». Раніше це був лише Олексій Жупанський, і його видавництво — досі гарантія якості. Останні п’ять років він фактично диктує моду для людей, які цікавляться темними жанрами. І ось нещодавно, півтора року тому, з’явилися «Дім Химер», які роблять те саме, але не з перекладними, а з українськими творами. Загалом це все поки що у процесі творення, і я сподіваюсь, що наслідки будуть більш-менш сталими.

— Літпроцес триває. Повернімося від загального до конкретного: чи можеш розповісти, як ти приєднався до «Бабая», яка в тебе історія з проєктом, твоя роль у ньому?
— Там насправді все дуже коротко: мене запросили. У мене тоді вже вийшли «Підземні ріки течуть», а також я написав для «Бабая» кілька статей — здається, про Артура Мекена, бо якраз тоді зробив післямову до його українського видання, яке, сподіваюся, скоро побачить світ. Одного дня мені написав Дімка Ужасний і запропонував не лише писати статті, а долучитися до команди. Насправді я обожнюю цей проєкт, бо він витяг мене з такого в’язкого й майже депресивного стану, коли після виборів і всього подальшого в мене добряче опустилися руки. Коли щось робиш не лише для себе, а для спільної справи, це дуже мотивує, бо ти бачиш, що не сам лупаєш цю скалу…

А щодо ролі — то мої обов’язки дуже чіткі. Насамперед я займаюся подкастами: веду випуски, відбираю людей і запрошую їх. Також я роблю контент для нашого патреону. Зараз перекладаю лекцію швейцарського професора психології та психіатрії, який розповідає, чому ми взагалі боїмося і як фільми жахів допомагають нам зрозуміти самих себе. Дуже цікава штука. Вона буде доступна для наших підписників на цьому ресурсі. Це намагання привчити людей трошки платити за контент. У нас є читальня, ми її нещодавно запустили. Це, фактично, архів текстів українських авторів жахів. Там також буде контент на кшталт нашого фоторепортажу з виставки Мирослава Ягоди. Ну і, звісно, я веду паблік із рештою наших адмінів, де викладаю новини, якісь меми, оце все.

— Як ти поєднуєш власне письмо з перекладами й роботою в інших проєктах?
— Це болісне питання, бо я не багатозадачна людина. У мене висока продуктивність, коли маю лише один проєкт. Я працюю за завданнями: якщо сьогодні я перекладаю, то не можу написати ні рядка власного тексту. Тобто намагаюся розмежовувати справи. Письмом я себе «винагороджую»: переклав книжку — молодець, можеш собі дозволити щось написати. А потім — знову берися за переклад, бо треба щось їсти.

Нещодавно ми зі співавторкою Крістіною Федорович завершили роботу над рукописом «Книги вигаданих неістот». І коли я писав «Неістот», то лише писав «Неістот» — я повністю занурився в цей світ, розчинився в ньому.

Євген Лір і Крістіна Федорович. Фото з Facebook

— Можеш розказати про «Книгу вигаданих неістот»: що це за твір, як він писався, і який вигляд мало співавторство?
— Це — спекулятивна енциклопедія. Одразу варто розмежувати спекулятивну літературу й фантастичну, бо в англомовній традиції літературної критики «speculative fiction» сприймається як синонім до «фікшн» — фантастика, фентезі тощо. Я ж вкладаю в цей термін саме те, що означає слово «спекулятивний» — щось дуже трікстерське, на межі уяви й реальності; щось, що намагається здатися справжнім, але має досить сумнівні підстави для цього.

Це — енциклопедія вигаданих неістот, які мешкають у так званому Краю Снів. Край Снів — це простір, який імплементується частково у наш, але не може сприйматися людиною через брак необхідних для цього органів чуття. До Краю Снів можна потрапити уві сні, але це може бути й змінений стан свідомості чи якась територія, де межа між світами досить тонка (пам’ятаємо вхід до Чорного Вігваму у Девіда Лінча). Цей край і населяють неістоти.

Неістоти — бо їх не існує у звичному значенні слова «існувати». Вони просто є, вони були завжди і вони відповідають за досить широкий спектр метафізичних штук. Наприклад, там є така неістота як Заперечник. Він запереченням існування чогось повністю знищує цей феномен. Якщо Заперечник щось заперечив, ми вже не знатимемо, що ця річ колись існувала. Тобто ми не можемо зрозуміти, яку кількість речей заперечив Заперечник, оскільки із запереченням ці речі зникають повністю. Розпізнати його діяльність (і загалом факт його не-буття) можна лише через випадки, коли заперечення було перерване або правила заперечення якось було обійдено. Звучить досить складно, але у книзі це тримається купи.

Частково «Книга вигаданих неістот», принаймні та частина, яку писав я, — це ще одна книжка про порожнечу й небуття (усі книжки, які я пишу, так чи так про порожнечу й небуття). Але тут значно ширший бестіарій, тому що, по-перше, писалася вдвох; по-друге, це не зовсім вигадана література, скажімо так. Багато інформації, яка там міститься, взята або з інших джерел з натяками на неістот, або з власних переживань — власний досвід там також відбився. Це, знову ж таки, спекулятивна енциклопедія, яка вдає, наче вона описує реальні штуки.

Там багато прихованих великодок для тих, хто знається на деякому пласті літератури — поки я не можу казати, на якому саме, але там є привіт Ісмаєлю Меріндолю, Вальтеру Моєрсу, Милораду Павичу — і, звісно ж, Борхесу, бо сама назва «Книги вигаданих неістот» це, серед іншого, алюзія на його «Книгу вигаданих істот». Дуже багато там інтертексту і з моїми власними книжками, так що це теж можна вважати літературним трікстерством.

Щодо роботи у співавторстві: це був файл на гугл-диску, ми розділили між собою неістот і писали, а потім доповнювали й редагували. Це, власне, простий процес, бо ми з Христиною дуже добре розуміємо одне одного. Просто так склалося, що ця книжка мала з’явитися через нас. Ще в нас є ілюстраторка Ната Фріден, яка так само відчуває все, що треба туди домалювати. Це дуже проста комунікація.

— Наостанок ще одне забите питання: які плани на майбутнє? Зокрема що на нас чекає після «Книги вигаданих неістот»? Коли буде продовження «Степового бога»? І чи ти бачиш щось перед собою принаймні на наступний рік?
— У моїх планах — «темне ірландське фентезі». Наступною книжкою виходить «Степовий бог», який є будь-чим, але не темним ірландським фентезі. Мені подобається, що все, що я пишу, виходить інтуїтивно. Я не розумію, як пише, наприклад, Андрій Кокотюха й інші автори, у яких виходить по три-чотири книжки на рік.

Хай там як, мене страшенно цікавить одна майбутня збірка оповідань, яка називатиметься «Межові місця». Фактично це опрацювання феномену «liminal space», коли місце служить точкою переходу для людей. Такі місця бачать дуже багато різних історій, і їх надзвичай цікаво спостерігати у сталому вигляді. Щоб не переходити зовсім у метафізику, уяви собі порожню станцію метро, де більше не ходять потяги або закинутий аеропорт, або школу, в якій не відбуваються заняття. Я поки що не намацав тієї позиції, з якої хочу це описати. І це в жодному разі не «Підземні ріки 2», це окрема естетика.

Звісно, буде «Степовий 2». Він точно вийде, бо в мене є контрактне зобов’язання і читачі, які мені вже надсилають котів із ножами. «Степовий 2» буде відрізнятися від «Степового 1» настільки, що я навіть не певний, чи мені затвердять рукопис. Але сподіваюся. Це вже буде не лише історія Сергія (хоча його ми побачимо). Книжка буде поділена на три частини. Спершу ми поглянемо на територію сучасної України очима еллінів і скіфів, потім зробимо стрибок до Османської імперії. Про що третя частина — не скажу, бо це великий спойлер.

«Степовий 2», сподіваюся, вийде взимку. Зараз я збираю інформацію для його написання. У мене є ще один проєкт, про який я поки що не можу розповісти, але він повністю авторський і типово жанровий… Тобто так, «Степовий 2», «Межові місця» — ну і потім мене понесе кудись далі.

Розмовляла Марічка Панфьорова
Розшифрування Марії Ігнатьєвої