Сила малих кроків

Як ініціативи, флешмоби та проєкти, що запустилися і розвиваються в часи кризи, популяризують читання

Під час карантину в Україні запустилися, перезапустилися або отримали поштовх до розвитку низка ініціатив і проєктів, покликаних популяризувати читання та підтримати видавців. Деякі з них бізнесові стартапи, які, втім, впливають на розвиток видавничого ринку загалом. Деякі приватні маленькі ініціативи або ж проєкти громадського сектору.

Флешмоби

На початку карантину читачі запустили у соцмережах кілька флешмобів на підтримку фестивалів, які були скасовані, видавців та окремих новинок. Одним із найпопулярніших став флешмоб із гештегом #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020, який спочатку набув популярності в інстаграмі, а потім — і в фейсбуку. Його метою було підтримати скасований «Книжковий Арсенал», а заодно й видавців, виклавши у соцмережах фотографії з купленими онлайн книжковими новинками. Першою цей гештег в інстаграмі запустила Наталя Клименко.

«З багатьма видавництвами я спілкуюся і співпрацюю як книжкова блогерка. Тож я розуміла, що пандемія для них стала справжнім викликом — обсяг продажу не втішав. Для багатьох видавництв “Книжковий Арсенал” є надважливою подією, щоб представити свої новинки, над якими вони щонайменше пів року працювали. Мені хотілося їх підтримати — і я вирішила влаштувати #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020 — замовила більш ніж 20 книжок і закликала своїх підписників приєднуватися. Тішуся, що цю ініціативу підхопили далі — у Facebook та й самі видавці», — розповідає книжкова блогерка Наталя Клименко.

 Далі цей флешмоб — завдяки волонтерці Благодійної книгарні «ДієСлово» Інні Голік —поширився і в фейсбуку.

«“Книжковий Арсенал” для мене найцікавіша культурна подія року, тож коли через карантин ярмарок відмінили, для мене це був удар. А яким це ударом стало для українських видавництв навіть уявити було страшно, розповідає Інна Голік. Я люблю читати, купую багато книжок  і щиро вболіваю за наш книжковий ринок. Власне, це було достатньою причиною для того, щоб уперше в житті взятися за популяризацію флешмобу #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020».

Інна розповідає, що у флешмоба були три основні цілі.

«Перша: інформувати. Щоб придбати книгу, потрібно, як мінімум, дізнатися, що вона вийшла друком. Я писала видавцям з пропозицією долучитися до флешмобу своїми добірками новинок, перераховує Інна.   Друга: згуртувати і популяризувати. Ми любимо дізнаватися, що ж купили інші. Включаються режими “що там у сусіда” та “а може і мені треба”. Тобто побачити у когось і замовити й собі. Так у FB можна знайти чимало фотографій із такими книжковими покупками, а блогерки в YouTube знімали відео з великими книжковими добірками придбаного чи бажаного. І третя: порада від авторитетів. Тут я робила ставку на книжкові добірки письменників, перекладачів, редакторів чи інших учасників книжкового ринку, чия думка є для нас важливою. Для мене це точно спрацювало, адже завдяки посту Михайла Назаренка я дізналася про книгу “Григорій Кочур-Микола Лукаш. Листування 1958-1971 років”, а від перекладачки Ярослави Стріхи отримала рекомендацію щодо книги “Дівчина з крамнички” авторки Саяка Мурата».

Інна Голік розповідає, що їй було приємно бачити щодня все більше і більше постів під цим гештегом. Це давало їй надію, що вона хоча б трохи долучилася до підтримки видавництв у часи кризи. «Я сподіваюся, що змогла нагадати людям, що травень  чудовий місяць для купівлі книжок, навіть якщо на “Книжковий Арсенал” ми цьогоріч піти не змогли», підсумовує вона.

Ще один яскравим флешмобом цієї вести став флешмоб на підтримку нон-фікшн книжки про Донбас Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям». Пости про книжку і  фотографії з нею хвилею накрили інстаграм і фейсбук. Їх публікували під гештегами  #язмішаютвоюкровзвугіллям і #хочузрозумітисхід. Книжку активно обговорювали, а її перший наклад розкупили буквально одразу ж, як книжка приїхала з друкарні.

« “Я змішаю твою кров із вугіллям” — перша з моїх книжок, що мала такий теплий прийом читачів у соцмережах. Виявилося, це дивовижне відчуття. Здебільшого, відгуки у соцмережах — це не аналізування книжки, а розповідь історій та артикулювання вже їхніх досвідів у відповідь на книжку. І від цього виникає відчуття діалогу, що говорить не тільки книжка, але й читачі, до яких вона промовляла, — розповідає письменник Олександр Михед. — Завдяки книжці познайомився з прекрасними книжковими оглядачками та популяризаторками читання з інстаграму, які зробили для книжки просто неоціненно багато. А тепер ще й мають відданого фаната, який довіряє їхнім смакам та рекомендаціям. Та й до всього — першу київську презентацію книжки наживо організував “Літклуб 1991”, який ведуть дві блогерки — Лілія Гордієнко та Юлія Лазаренко. І то був перший досвід обговорення книжки з читачами, які вже прочитали книжку завдяки рекомендації Лілі та Юлі. І я бачу такі зустрічі як продовження того самого діалогу: коли книжка говорить до читача, а письменник може почути історію у відповідь».

Ще один флешмоб, присвячений 20-річчю міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», спонтанно запустила книжкова блогерка Оксамитка Блажевська. Вона запропонувала письменникам і письменницями постити свої світлини з нагородження першого конкурсу під гештегом #МояПершаКоронація.

«Ідея флешмобу виникла під час розмови із засновницею міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова” Тетяною Логуш. Фейсбук мені нагадав у меморіз про першу сукню на “Коронації слова” і як я вперше потрапила на церемонію нагородження цього конкурсу. Оскільки через карантин і пандемію цього року не було розкішної офлайн-церемонії, а лише онлайн, то я запропонувала опублікувати на своїй сторінці пост про першу коронаційну сукню і мою першу коронацію (так і виник хештег #МояПершаКоронація) і долучити друзів і знайомих, які бували на цих церемоніях або ж отримували якусь відзнаку від “Коронації слова”, розповідає Оксамитка Блажевська.   Цей флешмоб підхопило дуже багато людей. Я й не сподівалася на таку потужну підтримку. Було таке враження, наче ти потрапила на церемонію “Коронації слова” насправді я прочитала стільки неймовірних історій про те, як конкурс змінив чиєсь життя, і передивилася стільки світлин у красивих сукнях і смокінгах деякі виявилися навіть раритетними, з тих перших років конкурсу, коли фото були лише на плівці, і це було особливо приємно».

Оксамитка розповідає, що флешмоб показав, що конкурс «Коронація слова» став відправною точкою для багатьох літераторів і вплинув на літературний процес.

«Завдяки йому  письменники стають більш помітними для видавців. І, звісно, у кожному дописі були надзвичайні емоції, які переживали учасники, лауреати, дипломанти і саме це зворушувало. Врешті Тетяні Логуш спала на думку ідея зібрати усі дописи з хештегом #МояПершаКоронація в електронну книжку. До того ж саме електронну книжку можна постійно доповнювати, бо постійно з’являтимуться нові дописи з цим хештегом, бо ще буде багато тих, хто вперше отримуватиме відзнаку від “Коронації слова”», підсумовує Оксамитка.

Кілька флешмобів на підтримку видавців у часи кризи запустив і портал про культуру читання і мистецтво книговидання «Читомо». У квітні видання ініціювало флешмоб #купуйумалих  на підтримки малих і середніх видавців. Щосереди у рубриці «Читати» редакція Читомо знайомила читачів із 5-ма новинками від українських видавців Гештег швидко підхопили і користувачі соцмереж, викладаючи світлини з придбаними у малих видавництв новинками. Зараз, на початку осені видання запустило у соцмережах гештег #вітринановинок2020, за яким літкритики рекомендують списки книжок від Книжкового Арсеалу до Book Forum, які б вони радили прочитати чи придбати.

Книжкові стартапи

Наприкінці серпня книжковий сервіс Book Box запустив сучасну бібліотеку, доступ до якої можна отримати, придбавши місячний абонемент. Бібліотека налічує десятки тисяч книжок різних жанрів. Оформивши підписку, читач може одночасно читати дві книжки, а загальна кількість видань на місяць — необмежена.  Доставка книжок до читача й назад здійснюється «Новою поштою» за рахунок сервісу.

Фото — з фейсбук-сторінки Book Box.

«Останні три роки ми були бібліотекою для бізнесу, з нами читало близько ста компаній в України. Але в нашому ДНК завжди було прагнення до розширення, ми завжди знали, що ми почнемо роботу з компаніями, протестуємо таку модель — паперові книжки плюс онлайн-складова, бо всі замовлення робляться онлайн, плюс доставка. І потім  вже вийдемо на всеукраїнський ринок. Тобто для нас це було не щось, що сталося зненацька, а щось, що завжди входило в модель розвитку нашого сервісу», — розповідає Тетяна Орлик,  співзасновниця Book Box.

Тетяна Орлик розповідає, що запускати новий проєкт в карантин не було страшно.

«Хоча в бізнеса є такий інстинкт: як тільки наступає пора турбулентності — одразу ховатися у свою мушлю і перечікувати ці часи. Але водночас є такий економічний закон, що у ці несприятливі часи допомагає тільки рішення плисти супроти течії. Це страшно, але це єдиний шлях. І запускатися, коли багато хто закривається, здається абсурдом, але це діюча модель. І до того ж осінь —це класний час для читання. Ми ще дуже давно, до карантину, почали готувати новий продукт, розробляти наш сайт, тому  вирішили не відкладати запуск», — говорить вона.

Сервіс працює місяць, але засновники вже бачать певні тенденції. Наприклад, серед користувачів сервісу — великий відсоток чоловіків і багато підлітків. Тетяна розповідає, що вона бачить в інстаграмі й Тік-Току, що підлітки знімають огляди, викладають фотографії книжок, замовлених у Book Box. Серед інших цікавих даних —  аудиторія сервісу приблизно порівну ділиться на Київ і решту України.

«Багато користувачів Book Box у селах. Ми думаємо, це пов’язано з тим, що там немає бібліотек з широким і сучасним асортиментом, а доставка книжок у села з крамниць — досить дорога. А в нас доставки безкоштовні — це принциповий момент», — говорить співзасновниця Book Box. У планах засновників сервісу — щоб він став найзручнішим способом читати паперові книжки. «Для нас важливо бачити, що ми не є конкурентами крамницям і видавництвам, тому що людина може в нас книжку спробувати, а потім купити її у крамниці», — підсумовує Тетяна Орлик.

У серпні запрацювала й нова українська платформа для багатомовних інтерактивних аудіокнижок «Lingart Живі Книги» (Lingart Future Books), розроблена львівськими програмістами. Платформа дозволяє слухати і читати книжки різними мовами. Текст і аудіо тут синхронізовані, тому книжку можна читати в електронному форматі й слухати в аудіо,  вільно перемикаючись між форматами. Також можна підключати фонову музику та спецефекти.

 «Кілька років тому я почав активно слухати аудіокниги, і мені весь час чогось у них бракувало. Коли їхав у метро — хотілось мати можливість почитати, бо через шум слухати було неможливо. Коли слухав книжки в оригіналі, хотілось бачити переклад цілого речення, бо перекладати окремі слова довго, а в складних текстах (як от “Маятник Фуко”) це не дуже допомагає, — розповідає ЛітАкенту засновник проєкту Михайло Малкуш. — Основна наша мета — дати можливість користувачам використовувати слух по повній. Дати можливість слухати те, що в звичайних аудіокнигах слухати неможливо. Це і про візуальну частину, яка в деяких книжок є невід’ємною частиною, і про багатомовність, коли переклад дає можливість слухати книжки в оригіналі».

Додаток Lingart можна завантажити на Play Market і AppStore. За місяць роботи у сервіса вже майже тисяча користувачів, багато гарних відгуків і зростання продажів. Михайло розповідає, що видавці вже самі почали звертатися до них щодо співпраці. Додаток розроблено так, що читачі не завантажують книжки, а отримують до них доступ —  так розробники відсікають можливість піратства.

Михайло Малкуш. Фото — з фейсбук-сторінки.

«Lingart — це новий формат електронних книжок, який поєднує найкраще зі світу аудіо, електронних і інтерактивних книг», — підсумовує Михайло Малкуш.

Спільнокошт

Криза пригальмувала, але не зупинила активну підтримку важливих проєктів зі сторони читачів. Наприклад, під час карантину полонтерський проєкт «Книги, що говорять» зміг зібрати на «Спільнокошті» усю необхідну суму, хоч це і було непросто, говорять засновники проєкту. В рамках проєкту «Книги, що говорять» волонтери озвучують і записують сучасні українські дитячі книжки. Вони, передусім, розраховані на незрячих дітей, але також усі записи заливають у вільній доступ на ютуб-канал проєкту.

«У нас  роками лежить близько тисячі хвилин озвученого матеріалу, але його немає кому монтувати.  Тому ці кошти — як свіжий ковток повітря для проєкту. Ми настільки раді! Ми вже публікуємо наші нові аудіокниги, які просто чудово монтує виконавець послуги. Це значно полегшує всю справу. Ми платимо гроші — і нам приходить змонтована чудова аудіо книга», — говорить  авторка проєкту «Книги, що говорять» Олена Олійник.

Вона розповідає, що проєкт реалізовується без жодної грантової чи мецентаської підтримки. Волонтери працюють роками безоплатно, лише тому, що хочуть допомогти дітям з порушеннями зору в Україні. Тож отримане фінансування значно пришвидшить процес музичного оформлення аудіокниг та їх передачу спеціалізованим закладам на оптичних дисках.

Фото — зі сторінки проєкту «Книги, що говорять»

Зараз на платформі «Великої Ідеї» у розділі «Спільнокошт» можна знайти й інші книжкові проєкти, на втілення яких потрібні кошти. Зокрема, це аудіокнига українською мовою «Світи. Народи. Історія кримських татар»,  дитяча книга-артбук з ексклюзивними ілюстраціями Ірини Шатинської «Їжачок Ернест» за редакцією відомої журналістки Яніни Соколової, перший підлітковий читацький щоденник для розвитку аналітичного читання та підвищення інтересу дітей до книг «Ч(ц)итати вголос», інші.

Малі ініціативи

Новий навчальний рік розпочався в умовах пандемії та карантину. Утім, і в цих доволі вузьких рамках можна робити невеликі проєкти з популяризації читання. Один з найпростіших — створити у класі справді цікаву бібліотечку і регулярно поповнювати її книжками, цікавими учням. Із покращенням ситуації з пандемією до шкільних класів і садочків повертатимуться умовно масові події. Їх — із дотриманням усіх заходів безпеки і з обмеженою кількістю учасників — можна проводити вже. І тут може бути цікавим формат сторітаймів.

Анна Третяк. Фото — з фейсбук-сторінки.

Анна Третяк, головна редакторка сайту «BaraBooka. Простір української дитячої книги», методистка НЦ «Мала академія наук України» і мама третьокласниці розповідає ЛітАкценту про свій досвід організації шкільних сторітаймів. Вона називає цей досвід не надто успішним і ділиться, що варто було зробити інакше. Утім, це прекрасний приклад того, скільки одна людина за наявності часу й бажання може зробити для популяризації читання.

«Ще за рік до того, як моя донька пішла у перший клас, у нас на БараБуці з’явилася рубрика #НовеЧитання. Це серія матеріалів про те, як різні люди — батьки, вчителі, бібліотекарі — допомагають дітям полюбити читання. Першим у серії був матеріал Антоніни Ящук про сторітайми у школі, і він мене дуже надихнув. Я знала, що спробую і в класі своєї доньки таке зробити. Тож на перших батьківських зборах я підійшла до вчительки і запропонувала свою допомогу. Вона охоче підтримала мою ідею».

Приблизно раз на тиждень Анна приходила на групу подовженого дня і читала з дітьми. Для цих читань вона обирала книжки-картинки.

«Я намагалася зробити сторітайми затишним, приємним: часом ми сідали на м’які мати, розглядали картинки, ділилися враженнями, сміялися, — розповідає Анна Третяк. — Упродовж другого року діти ще питали мене, коли я прийду читати, але у мене вже не було ресурсу продовжити сторітайми. Мабуть, я не впоралася з невідповідністю очікувань і реальності: попри всі мої зусилля, не всі діти в класі хотіли слухати, а читання були добровільними. З часом школярі, яких мені не вдалося зацікавити, почали відверто заважати м шуміти, ходити, совати стільці, поки я читала, і я не знала, як цьому зарадити. Можливо, якби ми з вчителькою від початку домовилися, що на час сторітаймів діти припиняють інші активності, вийшло б краще. Мені було дивно, що за весь час читань не виявилося жодної книжки, яку учні знали б — хоча часом я приносила дуже відомі видання, такі як “Груфало”, “Кіт на ім’я Сплет” чи “Зубр шукає гніздо”».

Анна доклала зусилля й до того, щоб зробити бібліотеку в класі доньки справді цікавою і затребуваною.

«Наявність бібліотеки в кожному класі передбачено концепцією НУШ. Та, на жаль, часто до цього ставляться трохи недбало. Перед початком першого року вчителька попросила батьків принести по одній книжці. Це мали би бути книжки, які викликають бажання взяти їх до рук, почитати, та в результаті ця поличка переважно складалася з казок та дитячих енциклопедій. Тоді я закупила всю серію “Читальні”, адже що може бути краще для першокласників, ніж короткі симпатичні сучасні історії? Окрім того, я купила в клас обидва томи “Хрестоматії сучасної української дитячої літератури” — адже, як виявилося, вона є в шкільній бібліотеці, а мала би бути в кожному класі початкової школи (в ідеалі, звісно, у кожної дитини)», — розповідає Анна.

Говорить, що у неї також є власна традиція: на день народження  доньки вони дарують в класну бібліотеку якісь нові цікаві книжки.

«Так однокласники отримують від Єви не лише частування, про яке за мить забудуть, а й щось матеріальне, — пояснює вона. —  Ще я намагаюся поповнювати класну бібліотеку книжками тих письменників, які потрапляли в цей клас, щоб у школярів утворився зв’язок між книжкою та її автором/авторкою. Звісно, що мені дуже допомагає моя донька — вона розказує, на які книжки більший попит, і я шукаю подібне. Та дуже важливою є роль учителя: потрібно, аби викладачі регулярно нагадували учням про класну бібліотеку, брали книжки з неї до рук, використовували їх на уроках та всіляко заохочували дітей до читання. Можна інколи влаштовувати квести, наприклад, писати на дошці запитання, відповідь на яке учні знайдуть в одній з книжок класної бібліотеки. Хто першим знаходить, отримує заохочення, наприклад, листівку».

Сторітайми. Фото — Таїсія Ткачук.

Анна Третяк говорить, що часом малі ініціативи лишають недооціненими, а дарма.

«Малі ініціативи є надзвичайно важливими! Звісно, можна думати, що читання має популяризувати хтось інший — держава, активісти, видавці, хто завгодно — але це інфантильна позиція. На противагу їй є позиція дорослого: я сам/сама відповідаю за те, що відбувається біля мене, я сам/сама можу змінити на краще своє середовище. Ця позиція вимагає активності, проте вона також дає цінний ресурс — відчуття власної спроможності, — розповідає популяризаторка читання. — Перевага малих ініціатив супроти глобальних/державних — в індивідуальному підході. Хто краще за вас знає дітей, яким ви читатимете? Хто знає про те, чим вони живуть і що їх цікавить? У цьому знанні — наша сила. А от наша слабкість у роз’єднаності: немає мережі, яка б консолідувала зусилля ініціатив різних рівнів. Часто люди просто не знають, які у них є можливості».

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки  National  Endowment  for  Democracy (NED).  Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.