Олесь Ільченко. Порт Житана (Уривок)

«Порт Житана» – затишний ресторанчик на березі мальовничого Женевського озера. У різний час він стає особливим місцем для Марка Мазура, українського художника-емігранта, який прославився своїми авангардними роботами в міжвоєнному Парижі, і Сергія Коваленка, мистецтвознавця, що збирає колекцію для впливового київського олігарха й намагається розкрити загадку таємничого зникнення свого славетного земляка. «Порт Житана» – це роман, у якому історія тісно переплетена із сучасністю, а мистецтво – із людськими долями і стосунками. Це роман про вимушену втечу й неодмінне повернення, фальшиву «любов» і справжнє кохання, про щоденний вибір, який здійснює людина.

Олесь Ільченко. Порт Житана. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Листя самшиту, пещене м’яким весняним подихом, дарувало витончені пахощі повітрю, а вправний композитор тутешніх природних парфумів, прибережний легіт, додавав до цієї чудової основи аромати від білих квітів лавровишні, рожевоцвітих каштанів та кущів бузку, що натхненно мріяли, геть самі в собі, десь за велетенськими розігрітими стовбурами кедрів і платанів. Найдивовижнішим у феєрії повітряних трунків, які долинали до завсідників прибережного ресторану, був справжній морський запах вологих каменів і ріні на скосах Женевського озера.

На ресторанній терасі готельчика «Порт Житана», за столиком зі сліпучо-білою скатертиною, яку прикрашали пляшка вина та спеціалітети місцевої кухні, сиділа пара, чоловік і жінка, не юні, але й не старі, а такого віку, про який кажуть «активний».

До них долинав шум шосе Рут де Лозан, і – часом – залізниці, яка пролягала подалі від траси, паралельно автошляху. Щохвилини чути було й протяжне гудіння літаків, що йшли на зниження зовсім поруч, за сусіднім містечком Жанто, на посадку до аеропорту Женеви.

З тераси, оберненої в бік озера, нечисленні відвідувачі милувалися гладінню Лак Леман і далеким, неправильної форми, конусом Монблану, який саме сьогодні, в гожому дні, знов постав у своїй віковічній крижаній красі.

Незрушний Монблан мрів на оковиді, пишний і величний в іскристому леті. Гору цю можна було розглядати мов священну Фудзіяму й щомиті віднаходити ті сакраментальні сто облич п’ятитисячної вершини. Уважний спостерігач знав, що надвечір, хамелеонно змінюючи свої рожево-сірі тони, Монблан несподівано на мить виглядатиме зеленавим – то улюблений митцями хвилинний зелений промінь призахідного сонця освітлюватиме альпійський масив і надаватиме горі неймовірного відтінку білил, вкритих білястою ж крем’яною плівкою іншого забарвлення, подібною до кольору молодої патини на чищеній міді. А поки що неймовірно принадний краєвид розкошував під небесною твердю, в чистому повітрі теплого безхмарного дня.

– Ти читала Домонтовича? – усміхнувся чоловік. – «Щодо мене особисто, то я людина міста! Я витримую природу виключно тоді, коли її пристосовано вже для людських вигід. Краєвид повинен розкриватись з тераси ресторану. Природа повинна бути подана при столикові кав’ярні: добра кава, тістечка й довкола кольоровані тканини далечини. Асфальтовані пішоходи в цілинному лісі. Заплачений вхідний збір і поруччя, на які можна спиратися, зазираючи в безодню. Природа повинна бути комфортабельною». Твої швейцарці це давно зрозуміли. Ось, скажімо, цей ресторан, «Порт Житана»…

– Ти що ж, напам’ять знаєш «Без ґрунту»? – не дала закінчити думку чоловікові його супутниця.

– Ні, звісно, – поклав виделку той. – Просто запам’ятав ці слова мало не як своє кредо. Приємно, що ти знаєш той роман.

– Бабуся свого часу порадила книгу. Але ти лукавиш, – примружилася жінка. – Ти не такий. Точніше – не тільки такий.

– А який?

Жінка промовчала, натомість взяла келих із вином і надпила, куштуючи криваво-вишневе течиво й не приховуючи задоволення.

Деякий час вони їли мовчки.

– А що ж тепер? – нарешті тихо запитала вона.

– Гадаю, найліпше – нехай усе залишається так як є, – зітхнув чоловік. – Марко знову з нами. А я повертаюся.

Вона тривожно глянула на нього, але заперечити не посміла.

***
Увечері в четвер, 25 лютого 2010 року, у великій київській квартирі Аліка Канторовича гучно увімкнений телевізор безсоромно показував вранішню інавгурацію новоспеченого президента.

Сергій Коваленко із пісною фізіономією дивився то на екран, то на свого доброго приятеля Олександра, якого всі друзі називали не інакше як Алік. Та і він волів так себе іменувати.

– Ти мазохіст? – не витримав Сергій. – На фіга тобі дивитися цей маразм?

– Сірожа, – глузливо відповів Алік, трохи старший за Сергія, – ти нічого не зрозумів. Усе змінилося. До влади прийшли конкретні пацани, братва, бандити, коли говорити прямо. Втім, на відміну від мільйонів ідіотів, які обрали цього персонажа на царство і які тепер сидітимуть на жопі рівно й не сіпатимуться, для людей розумних, як це не парадоксально, відкривається вікно можливостей.

– Тобто – для тебе, хочеш сказати? – іронічно вставив Сергій.

– Ну окей, для мене. Але відтак і для тебе, бо ти непоганий хлоп, чи як там у вас кажуть.

– Алік, а чому ти говориш українською лише при нагоді, ну от зі мною, скажімо, чи з кількома іншими… з деякими художниками, наприклад. У тебе ж чудова мова…

– Слухай, Сергію, – посумнішав Алік. – Мені з моїм єврейством геморою вистачає, а ще вплутуватись у ваші справи… Вибач, я тебе не ображаю. Тим більше… зараз донецькі таке почнуть, що всі нормальні люди бігатимуть, як наскипидарені.

– А як же вікно можливостей?

– Нарешті ти починаєш ставити правильні запитання. – Алік долив віскі до скляночки Сергія й до своєї. – Будьмо!

– Нумо до справи.

– Власне. Поясню зразу ж. У мене є велике замовлення від… Ну, тобі не варто всього знати. Формую колекцію – переважно живопису, але не тільки – для одного нашого олігарха. В принципі непоганий мужик. Проте смаки банальні – хоче мати збірку картин ХІХ століття і, звичайно ж, перш за все – імпресіоністів. Зрозуміло, що я знайду і такі… Але ж то будуть, як ти розумієш, не музейного рівня картини. Не з наявним нині ринком і не з ресурсами цього дяді купувати першорядні роботи. Та чорт із ним.

Алік засміявся і хильнув бурштинової рідини зі скляночки.

– Так от. Але є ще одне замовлення на зібрання колекції, від Бориса Берга. Він розумніший за всіх цих Ахметових-Пінчуків-Коломойських-Боголюбових, прости господи, Фірташів тощо. Він не світиться особливо в ЗМІ, а робить гроші. У нього багатопрофільний бізнес і в Росії, і в Європі. От-от вийде на американський ринок… Про його естетичну (і не тільки) проникливість, як на мене, свідчить і те, що він хоче мати колекцію майстрів ХХ століття в контексті Європа-Україна, включно з так званим «російським авангардом», який є українським, як ти кажеш. І тут я з тобою багато в чому погоджуюся.

– Тобто ти хочеш передоручити великий шмат роботи мені, – прискіпливо глянув на Аліка Сергій. – Чому? Тебе не цікавить ще один мільйон?

– Ну, не мільйон, не перебільшуй, – зітхнув Алік. – Але й розірватися я не можу. Після створення чергової колекції мені вже пропонують і дещо інше… Низка експертиз, серйозні роботи, добрі гроші… Та й Людмила вимагає уваги. Розумієш?

Сергій, звичайно, знав про нову дружину Аліка, високу ефектну білявку, колишню дружину одного банкіра. Люся запрагла справжнього кохання чи просто пригод і кинула чоловіка, становище і фінанси якого похитнулися. І тут… вона зустріла на одній з презентацій Аліка – мистецтвознавця, експерта живопису, збирача колекцій для заможних людей, стрункого чорнявого мачо в одній особі. Алік геть забув, що мав імідж професійного холостяка, безженця. Вирішив круто змінити життєвий маршрут. Весілля, гепі-енд, коли можна так сказати. Дочка Людмили, «відірвана» тинейджерка, жила з ними; не можна сказати, що їй не подобався іронічний і розумний Алік.

Пропозиція Аліка, звісно, зацікавила Сергія. Така робота добре оплачувалася, а після двох років повзучої світової кризи, що тривала й досі, Сергій зрозумів, що слід шукати таку працю, яка б приносила не лише втіху, задоволення, а також і тверду валюту. Бажано готівкою.

– Зрозуміло, – кивнув Сергій. – Але в чому каверза, підступ пропозиції? Я ж тебе знаю…

– Зарплатня, друже, буде добра; також зрозуміло, що нададуть усе технічне забезпечення, всі візи зроблять без тебе – бігати по амбасадах не доведеться, а готелі, авіаквитки, добові тощо оплачуватимуть окремо. Щоправда, є певний ліміт коштів на придбання творів, але він доволі поважний. Боря хоче мати добру колекцію… І ще нюанс: крім картин давно визнаних майстрів Бергові потрібні й роботи тих живописців, які зможуть згодом стати blue chips – лідерами в аукціонних торгах.

– Ти не сказав – у чому ж…

– Проблема в тому, що він фанат, хай як дивно, творчості кількох десятків українських художників. А знайти їхні твори – трохи тяжче, ніж придбати малюнки Пікассо, що продаються в кожній крамниці Європи…

– Та годі… в кожній крамниці. І ти «сплавив» цю справу мені, щоб самому не спалитися.

– Та ні! Я ж пояснив – робота, завал, – занервував Алік. – А ти, до речі, хоч і противний тип, але добрий фахівець, у тебе є нюх. Ти збереш йому колекцію і станеш нарешті заможною людиною.

– Де на угоді кров’ю розписатися? – іронічно запитав Сергій.

– Іди в жопу, Коваленко! Не хочеш працювати – знайду іншого!

– Та ні, я візьмуся. В мене вже з’явився спортивний інтерес, – посерйознішав Сергій. – А кого з наших твій Берг знає? Глущенко, Екстер, Яблонська, Шишко, Бокшай, Манайло?…

– Я тобі більше скажу: Берг знає твори Василя Чегодара і Лева Крамаренка, Василя Хмелюка і Андрія Тарана, Марка Мазура і…

– Оце так… Не чекав… Цікавий Борис! Ну, тоді домовляйся про зустріч із цим Бергом.

2
Двоє поліцейських, Ерік Леґро і Бернар Муасі, неспішно оглядали приватний будинок покійного Жана Савіньяка на околиці Женеви. Савіньяк працював колись директором великої фармацевтичної компанії. Вдову месьє Жана, судячи з усього, вбили вчора увечері – сусіди чули підозрілі звуки, але поліцію викликали лише вранці, коли неймовірно пунктуальна мадам Зося не вийшла оглянути ошатний квітник за басейном поблизу особняка – поговорити зі своїми улюбленцями-квітами, як вона неодмінно робила щоранку.

На жаль, старенька Зося приєдналася тепер до свого чоловіка в раю: її тіло з розтрощеною головою лежало долілиць на заюшеному кров’ю килимі у великій вітальні. Ретельний огляд місця вбивства показав, що з речей і цінностей начебто нічого не зникло, біжутерія містилася в старовинній інкрустованій рахві, картини прикрашали стіни… Тільки невеликий прихований сейф у спальні, за великою старовинною мапою, виявився відкритим, але неушкодженим.

Бернар і Ерік чекали на свою безпосередню керівницю, голову їхнього підрозділу кримінальної поліції, мадам Корін Дево, яку вони тишком так і називали: «мадам».

Дево тим часом вже їхала до них після огляду місця банального квартирного пограбування в женевському районі Пленпале. Забагато кримінальних подій, та ще й з убивством – за одну добу!

Корін швидким кроком увійшла до будинку й попрямувала просто до вітальні.

– Salut! – коротко кинула вона Леґро і Муасі, запитуючи на ході: – Матеріали ДНК?

– Обстежено, зібрано, – серйозно доповів Бернар. – Килим, диван, підлога тощо… Все передали до лабораторії.

– Сусіди, звісно, нічого не бачили… – зітхнула Дево.

– Так, – погодився Ерік. – Але зламу не було і мадам Зося… Господи, як вимовляти її прізвище?

– Вона не Савіньяк? – здивувалася Корін

– Ні, вона десь зі Сходу Європи, Угорщина, чи що… Росія?.. Ні, перепрошую – Польща! – перебирав документи Бернар. – Її дівоче прізвище… гм… ось – Szczebrzeszyńska, але вона не взяла чоловікове прізвище Савіньяк, а залишилася за першим чоловіком – Niezabitowska.

Ерік і Корін заглянули до папірців і спробували прочитати неймовірне поєднання літер.

– Оп-ля, – тільки й вимовила Корін. – Кажіть просто: Зося.

– Та власне, – почухав потилицю Ерік. – Без коментарів.

– Що в телефоні? Її виклики, останні за часом? Дзвінки до неї? – поцікавилася Корін.

– Останній до мадам Зосі – вчора, телефонували з мерії комуни, нагадували про свято квітів, запрошували прийти, – доповідав Бернар. – Знали, що вона не користується соцмережами, скайпом тощо, тому й дзвонили. Два її останні дзвінки буквально перед убивством – вона вже не змогла поговорити – до поліції, та фінальний, буквально за хвилину перед тим, до якоїсь чи якогось «Zoya». Зранку Зося взагалі нікому не телефонувала.

– Не густо… Отже, нічого не вкрали, – міркувала Корін. – Тож… або бандитів хтось сполохав, або помста.

– Помста цій бабусі? – здивувався Бернар. – За що?

– От цим ми і займатимемося… – зауважила Корін.

– Я гадаю, злодіїв просто хтось сполохав і вони втекли, – скептично мовив Ерік.

– Уважно вивчіть документи цієї Зосі, біографію, – вела Корін. – Відчуваю, що її наздогнало минуле.

– А може – ні, – скептично зауважив Бернар. – Ми надто лінійно мислимо. Ви ж знаєте, що вісімдесят відсотків убивств у світі стаються через матеріальний інтерес, десять – на ґрунті ревнощів, сімейних зрад чи конфліктів, п’ять – під впливом алкоголю чи наркотиків…

– …Але залишаються ще оті нерозв’язні п’ять відсотків, месьє ерудите, – невдоволено стулила губи Корін. – Перевірити геть усе таки доведеться. І записи камер спостереження перегляньте ретельно.

– Є в нас один молодий професіонал, Жорж… Рветься до бою, – засміявся Ерік. – От його й посадимо передивлятися багатосерійний відеофільм…

– А! Жорж! Гаразд, – Корін згадала молодого співробітника, прямуючи до виходу.

– Зажди, Корін, – Бернар несподівано хитро усміхнувся. – Мало не забув. Відбитки.

– Що, є відбитки пальців? – зупинилася у дверях Корін. – Не повірю.

– Так. Пальчиків немає, – Бернар разом із Еріком широко усміхалися. – А от вухо є! Один з нападників, йолоп, притулився вухом до дверей – слухав, чи вдома мадам Зося. А Ерік знайшов відбиток вуха! Неповторний, як і відбиток пальця.

– Та це ж грандіозно! – засяяла Корін. – Справжній слід! І ви тут спектаклі влаштовуєте! Еріку!!!

Так Ерік отримав свою хвилину слави.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики