Об’єднані Стусом

Радомир Мокрик. Фото з фейсбука автора

Півтора року тривали судові засідання за позовом Віктора Медведчука до видавництва Віват та Вахтанга Кіпіані через публікацію книги «Справа Василя Стуса». Урешті Медведчук захистив свою «честь і гідність», суд частково задовільнив його позов. Водночас піднявши нечувану хвилю солідарності українців довкола Василя Стуса.

Суд у справі «Медведчук – Кіпіані» неодноразово називали новим судилищем над самим Стусом. І це не лише красивий зворот мови. Представник сторони обвинувачення Ігор Кириленко, який, до речі, на місцевих виборах балотується до Київської міської ради під №6 від ОПЗЖ, власноруч неодноразово переводив судові дебати саме в русло критики самого Василя Стуса. Адвокат Медведчука, хоч це й парадоксально, намагався показати поета ледь не пристосуванцем, що оспівував радянський режим.

Проте така стратегія була наперед програшною. Вивчивши обставини кримінальної справи Стуса, адвокати Медведчука, здається, так і не зрозуміли, ким був Василь Стус.

Навіть у середовищі таких талановитих та неординарних шістдесятників Василь Стус вирізнявся. «Бути, як Стус» — це навіть у дисидентських колах звучало як найвища похвала: впертості, ідейності, зрештою, жертовності.

Хоч би які рішення приймав сьогодні суд «іменем України», засудити Стуса повторно не вдасться. Ефект у Медведчука та його адвокатів вийшов діаметрально протилежний.

Після рішення суду наклад «Справи Василя Стуса» вмить розкупили, а видавництво обіцяло підготувати новий тираж. Справді, кращої реклами, ніж судова заборона, годі вигадати. Видається, що цей гриф «заборонено» спонукає знаходити книгу людей, котрі взагалі ніколи не чули про Стуса.

Ба більше, українське суспільство, яке, здається, завжди готове сперечатися на будь-яку тему, раптом знайшло консенсус. Вірні сподвижники різноманітних політичних сил, які зазвичай, готові критикувати будь-що, якщо це «щось» походить із табору політичного опонента, раптом стали по один бік барикад. Ні, звичайно, прихильники ОПЗЖ якось не дуже голосно відсвяткували свою Піррову перемогу. Проте будьмо відверті, партію Медведчука важко назвати українською політичною силою. Всі решта, здається, одразу ж знайшли спільний знаменник.

І немов солдати ворожих армій під час Різдвяного перемир’я в першій світовій війні — тимчасово опустили зброю, витерли піт із чола й потиснули один одному руки. Звичайно, завтра знову почнеться «війна»: міряння рейтингами й заслугами перед прийдешніми виборами. Проте що може бути ціннішим за солідарність, навіть якщо вона триває лише якусь мить?

Ні, це не переламний момент. Справа «Медведчука – Кіпіані» яскраво демонструє, що декомунізації у вигляді повалення пам’ятників вождю пролетаріату й перейменування вулиць недостатньо. Потрібна також тотальна декомунізація судової та політичної системи. У якій не буде місця ні Віктору Медведчуку, ані суддям, які захищають його «честь та гідність».

Нікуди не зникають й проблеми ідентичності, загальної культури діалогу та простої освіченості в нашому суспільстві. Так само, як і солідарності, справжньої, тривалої, жертовної, «стусівської» — нам іще треба навчитися. Відчайдушний заклик до солідарності, котрим спалахнув нещодавно на Майдані Микола Микитенко цьому свідченням.

Рішення суду в справі про книгу Вахтанга Кіпіані, це, мабуть, лише один із перших дзвінків. Вочевидь, не останній. Проте Василь Стус продемонстрував, що є лінії, за якими ми, у своїй абсолютній більшості, перебуваємо по один бік барикад. Що ті об’єднуючі герої, яких так часто і відчайдушно шукають українські політики — вони є. Ось тут, зовсім поруч. І що жертовність таких, як Василь Стус, не була даремною.

Радомир Мокрик

Історик, публіцист, перекладач. Редактор журналу Na Východ (Чехія) та інтернет-порталу The Cultures of History Forum при Friedrich Schiller University Jena (Німеччина). Докторант Карлового Університету в Празі