ЗНО — не «зло»? Що не так із читанням у старшій школі

В освітянському й літературному середовищі не перший рік обговорюють потрібність (чи непотрібність) ЗНО з української літератури. Багато запитань іспиту були спрямовані на знання фактажу або визначення теми й ідеї твору, які кожен реципієнт може бачити по-своєму, і це бачення не завжди вкладається у п’ять варіантів відповідей. Чи можна так виміряти знання й розуміння літератури як мистецтва, розуміння проблематики текстів та їхньої художньої цінності?

Діана Мельникова. Фото з фейсбука авторки

Ця цілком справедлива претензія породила думку: а чи не скасувати ЗНО з літератури взагалі? Бо справді, учителі змушені перетворювати уроки в старших класах на фактичне зубріння переліку персонажів, цитат, відповідностей на кшталт «автор — хто про нього що сказав — псевдонім — твір» тощо, аби якісно підготувати дітей до іспиту. Урешті, давно не йдеться про саме читання текстів: навіщо, адже для ЗНО треба лише зазубрити різні таблички та шпаргалки з численних посібників?

Цього року філологічне середовище облетіла новина: ЗНО літератури відтепер не буде обов’язковим. Готуватися до іспиту треба лише абітурієнтам, для обраного фаху яких література справді потрібна. (Щоправда, потім виявилося: таких спеціальностей аж надто багато, і моя концепція — приділяти кожному твору більше уроків, аніж пропонує програма, — не спрацює). Також змінюється й формат завдань: стало більше питань аналітичного типу, зокрема й відкритих.

Як учителька і прихильниця літератури, я одразу відчула полегшення: ось тепер можна буде перетворити всі уроки на читацький клуб і творчу майстерню! Обрати найкращі твори, запропонувати дітям нові цікаві тексти й розглядати їх на всіх щаблях довго, із насолодою, обмінюватися творчими ідеями й думками, запропонувати вже кілька цікавих завдань, а не обирати одне чи два за браком часу й навіть читати тексти разом у класі. З цією думкою почала навчальний рік у 10-х класах.

Але практика у школі — то далеко не завжди стовідсотково (тобто ідеальний результат!) реалізовані сподівання, особливо очікування тієї частини суспільства, яка дуже поверхово уявляє шкільні процеси або не уявляє їх узагалі. Дивує, як багато людей (зокрема й тих, які дотичні чи не дотичні до літератури) впевнено та авторитетно заявляють, які зміни краще застосувати в освіті. У реальності ж багатьох цілей учителю не вдається досягти з усіма учнями з цілком об’єктивних причин.

Наведу приклад. Творчі методи, розмаїття підходів і діяльностей, на мою думку, посилюють інтерес учнів до будь-якого предмету. Тому (читацький клуб і творча майстерня на уроках, пам’ятаємо) я вирішила ризикнути та розтягнути вивчення «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького на цілий місяць. Ми читали уривки повісті за ролями разом на уроці, шукали паралелей із реальним життям (бо «Кайдашева сім’я» — дуже прикладний твір, а стосунки із коханими та батьками — топова тема для підлітків), розв’язували конфліктні діалоги, дивилися серіал, порівнювали його із повістю, дискутували тощо. І що? Такий підхід зайшов і був ефективний лише для тих дітей, які прочитали текст (/переглянули серіал) і брали активну участь на заняттях. Решту не зачепили ні спільне читання в класі, ані форми роботи. Ці діти в принципі не були налаштованими на вивчення літератури в будь-якому форматі.

Чому? Бо немає культури читання, немає такої звички у принципі. «Нам нІколи», — кажуть перевантажені учні, і частково це правда (до речі, парадоксально: учителі літератури також мало читають для себе). Але як показала практика, це лише відмовка. Кожна людина може знайти час для книжки (не гортати кілометри стрічок у соцмережах, зменшити час перегляду серіалів чи відео на ютубі тощо). Найпростіший спосіб — читати по розділу перед сном. До того ж діти отримують список текстів улітку й можуть скористатися цим запасним варіантом. То чому вони не читають? Адже бачимо: ЗНО тут ні до чого. Ця звичка давно мала б укоренитися під шкірою, щоб читання було природною потребою.

Причиною того, що учні не люблять українську літературу, є не якість текстів і не ЗНО. Проблема нечитання зміцнює свої позиції саме в дітей дошкільного й молодшого шкільного віку, коли є великі шанси навпаки спрямувати їх на «світлий бік сили»: читати казки на ніч, вигадувати разом історії (це завдання батьків, звісно), давати читати стовідсоткові хіти: класичні й сучасні смішні, динамічні, сюжетні, стильні, захопливі книжки. Адже якщо діти взагалі читають хоч якісь художні тексти (за програмою чи ні), лише тоді можна говорити про щось конструктивно. Тоді учні зможуть заявляти, що це їм подобається, а це ні, відстоювати свою думку, наводити аргументи (чого, власне, учителі й хочуть досягти — розвивати мислення особистості за допомогою книжки), пропонувати щось прибрати з програми, просити взяти на розгляд інші тексти. Бо зараз говорити про зміни у програмі, на мою думку, можна лише на рівні експерименту, тобто емпіричним шляхом виявляти, що заходить, а що ні (але це все індивідуально, пам’ятаємо). Знову ж таки, якщо дитина взагалі прочитає цей текст. Бо слухання чужих обговорень на уроках (а по факту — неслухання) об’єктивно таку навичку сформувати не може. Щодо вподобань, то є в мене купа реальних історій: учениці більше сподобався «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, ніж «Сойчине крило» Франка; не зайшла новела в 11-класників «Три зозулі з поклоном» Тютюнника, зате торкнув «Залізний острів» Гончара (до речі, уже вилучений з програми). На початку 10-го класу учні не пам’ятають назви поеми Котляревського. В інших учнів можуть бути геть протилежні враження й рівень знань, бо сприйняття й читацький досвід також різні.

У контексті державних іспитів варто згадати ще одне «зло» освіти: оцінка. Без неї справді не можна, але для багатьох учнів вона стає чи не єдиною мотивацією щось робити. Як ми знаємо, середній бал атестату не має особливого значення при вступі у виш, а якщо ЗНО з літератури скасувати взагалі, багато завтрашніх старшокласників ризикують залишитися (даруйте на слові) невігласами, які ніколи не чули імен багатьох письменників і не знають навіть назв їхніх творів. Література для більшості як предмет помре (про мистецтво й так уже майже не йдеться). Інформаційне засилля сьогодення забирає в нас можливість тримати в голові великий обсяг інформації. А якщо ця інформація, на думку дітей, їм не потрібна? Так, якась частина з активностей уроків літератури матиме певний ефект, можливо, навіть проросте колись, але що далі, то позитивний результат зменшуватиметься.

На превеликий жаль, зараз та ситуація, коли ЗНО, оцінка, середній бал атестату бодай якось впливають на багатьох учнів і стимулюють їх докладати зусиль (тут не йдеться про вмотивованих дітей: вони бачать мету і прямують до неї). Тому вважаю, що ЗНО з літератури має бути в оптимальному форматі, адже скасування його геть не гарантує зміни на краще ставлення учнів до українських творів і до читання. Є сенс спробувати перевести кількість у якість: зменшити кількість текстів, які виносяться саме на ЗНО, і за ними скласти питання аналітичного та критичного характеру. А перейматися перетворенням українців на націю, що читає, варто раніше, коли ці українці тільки починають знайомство зі світом.