Феномен Тичини

О, я не невільник,
Я ваш беззаконник.
Я – сонцеприхильник,
Я – вогнепоклонник.

Ненавиджу темне
Життєве болото.
Я в душу таємне
Ловлю сонцезлото.
Павло Тичина

…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась.
Євген Маланюк

Микола Байдюк

Павла Тичину я вперше почув (саме почув, а не прочитав!) – з голосу батьків. Вони співали «Гаї шумлять – я слухаю…» (пісня Георгія Майбороди), а зі мною коїлась якась дивовижа. Мені здавалося, я пливу – от просто пливу за кухонним столом у квартирі в Луганську… Це було як осяяння, як одкровення. Тоді я вперше відчув, що таке поезія.

А ще: нелюба вчителька української мови не любила Тичину й зовсім цього не приховувала. Складалося враження, що вона цим пишалася. Ну, а любити те, чого не любить осоружна вчителька, – це ж виклик! І цей виклик асоціювався з Тичиною. Так антиреклама спрацювала з точністю до навпаки, а Павло Тичина став моїм улюбленим поетом.

Пізніше, вже в інституті, я прочитав есей Василя Стуса «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)». Враження він справив на мене колосальне. Під цим враженням перебував я доволі довгий час, перебуваю значною мірою й досі, а все-таки якась внутрішня потреба не дає мені заспокоїтись, не дає сказати: «Ну, все, з цим поетом усе ясно, годі про нього», спонукає повертатися до цієї постаті знову і знову.

До того ж глибоке, приголомшливе дослідження Василя Стуса не дає санкції на те, щоб усі питання тичинознавства автоматично пояснювати феноменом доби; адже є ще й феномен Тичини…

***
Тичина в українській поезії відповідає за речі базові, первинні.

Наприклад – за музику української мови. Ні, цю музику чули й до нього, безперечно, але Тичина зумів передати її чи не найзухваліше, ба навіть зухвало-геніально.

Дівчина в нього дивиться яблуневоцвітно, озера розпрозорюються, душа аеропланить, планети акордяться, а небо відгукується на своє справжнє ім’я – Дзвінкоблакитне… Такі перлинки Тичининого генію можна нанизувати й нанизувати, по суті, поет витворив свій авторський варіант української мови і зробив це дуже природно – просто тому, що він так чув. Під музикою української мови мається на увазі не лише уславлена милозвучність, а сама її квінтесенція, сама її, так би мовити, «українськість» – пересотворена, тобто революційно витворена наново.

Поет-новатор, поет-революціонер – банальні слова, які були мантрою радянського літературознавства, проте ж вони точно характеризують постать Тичини. Це його питомі, найсильніші риси. У них – і тріумф, і трагедія цієї постаті.

Новаторство модернізму, що спирається на народну традицію, виростає з неї – першооснова Тичининої поетики; революція, пересотворення світу – його ідейний локомотив. Ідеться навіть не про якусь конкретну революцію (березневу українську, з оспівування якої поет починав, чи жовтневу радянську, оспівуванням якої завершив), а про революцію як ідею, революцію як символ нового життя (Vita nova, писав про «Сонячні кларнети» Андрій Ніковський).

Цій революції Тичина залишився вірний до кінця своїх днів. Навіть ціною самознищення.

***
Оцей момент самопожертви, самозречення поета в ім’я ідеалів революції (читай: в ім’я дзвінкоблакитного, золотого гомону, чуття єдиної родини, далей комунізму тощо) ніяк не можна оминути. Я ніколи не повірю, що лише страх диктував Тичині ті соцреалістичні вірші, які сьогодні неможливо читати. Ще менше віриться в поетову нещирість, у стьоб і дулю в кишені. Тичина віддавав усього себе до останку, переходив у «новий пречудовний світ», вкладав усю душу в те, що вважав Сутнісним, – а вигляд це мало моторошно-карикатурний. Мрець намагався усміхатися голим черепом (слова Василя Стуса).

Це трагедія Тичини, не ганьба, а трагедія, але, по суті, це зворотний бік його тріумфу. Звучить парадоксально, однак у чомусь найістотнішому поет залишився вірним собі. Дзвінкоблакитний камертон революції і мрець із усміхненим черепом – надто протилежні іпостасі, їх неможливо переплутати. У цьому, якщо хочете, чесність Тичини. Україні й світові – Сонячні Кларнети, Комуністичній партії – вагон майстерно пофарбованих заливистих дудок. Кожному своє.

Сонцезлото його поезії залишається невловимим.