Празька осінь Мілана Кундери (очима Вацлава Гавела)

Мілан Кундера, якому сьогодні виповнюється 92 роки, залишається одним із найпопулярніших «постійних претендентів на Нобелівську премію». Його романи «Безсмертя», «Жарт» чи «Нестерпна легкість буття» літературні критики розібрали на молекули в десятках досліджень і монографій. Однак починав свою літературну кар’єру знаменитий прозаїк як поет. У гротескних умовах соціалістичної Чехословаччини певний час заробляв на життя навіть написанням астрологічних гороскопів. Упродовж своєї довгої кар’єри Мілан Кундера не уникав і публіцистичних текстів. Саме одному драматичному але менш відомому «публіцистичному» епізодові з життя Мілана Кундери присвячено цей текст.

Мілан Кундера, 1960-ті

Радянська окупація Чехословаччини в серпні 1968 року застала Кундеру в двоякому становищі. Наприкінці 1960-х років Мілан Кундера був відомим поетом і новелістом, лауреатом державних премій. Лише нещодавно вийшов друком його перший роман «Жарт», а на вересень 1968 року було заплановано публікацію французького перекладу. На зламі серпня та вересня танки на вулицях Праги заполонили всі європейські ЗМІ. Саме в цій атмосфері Мілан Кундера вирушив в Париж для просування свого першого роману, який одразу ж став бестселером, а самого автора, завдяки досить таки саркастичній риториці його книжки, на Заході сприймали ледь як не дисидента. Мілан Кундера ніколи дисидентом не був і ніколи цього не стверджував. Водночас збіг історичних обставин і справді непересічний талант романіста прикував до чехословацького письменника погляди сотень журналістів і літературних критиків.

Після повернення на батьківщину Кундера вирішив поділитися власними рефлексіями щодо серпневого вторгнення зі своїми співвітчизниками. Чехословацьке суспільство впродовж перших місяців після окупації потребувало підбадьорення. Зазвичай уїдливий та іронічний письменник обрав невластивий йому патріотичний і навіть патетичний тон. Його текст «Чеська доля» вийшов в різдвяному номері часопису Listy взимку 1968 року.

Мілан Кундера «Чеська доля»

«Коли я два місяці тому повернувся з Парижа, то з подивом усвідомив, що коли перебував там, то в різноманітних інтерв’ю та дискусіях виголошував досить таки патріотичні (подекуди навіть обнадійливі) промови. Звідки це раптом у мені взялося? Чи це була лише національна дисциплінованість – хвалити Батьківщину за кордоном? Ні, я не такий дисциплінований. Зміну мого підходу спричинили незабутні враження з цьогорічного серпня. Упродовж численних розмов удома й за кордоном я знову й знову переконувався, що на світі є не так уже й багато народів, які пройшли би через такі випробування продемонструвавши таку міцність, розум і єдність. …

Так, це правда, що чеський народ не вирізняється духом романтичного героїзму, але також правда, що основою цього неромантизму та негероїзму є розумна тверезість, почуття гумору та критичний дух, із яким цей народ сам себе сприймає, тому він є одним із найменш шовіністичних народів Європи: якщо вже здійнялася його обурена національна гордість, то це означає, що її справді жахливо образили; це означає, що її обурення не буде коротким та мінливим, як почуття, але буде твердим, як сам розум.…

Спроба нарешті створити (вперше в світовій історії) соціалізм без всесильної таємної поліції, зі свободою слова – усного та письмового, із суспільною думкою, до якої дослухаються та з політикою, яка саме на неї опирається, з модерною вільною культурою та з людьми, які втратили страх – це була спроба, завдяки якій чехи і словаки вперше з часів Середньовіччя знову опинилися в центрі світової історії та кинули виклик світові. …

Значення нової чехословацької політики були надто масштабним, щоб не зіткнутися з опором. Однак конфлікт виявився драматичнішим, ніж ми сподівалися, а випробування для нашої політики були дійсно жорстокими. Але я відмовляюся це називати національною катастрофою, як це сьогодні часто робить наша сльозлива громадськість. Ба більше, я дозволю собі стверджувати, що значення празької осені перевищує значення празької весни. Трапилось те, чого ніхто не очікував: нова політика встояла у цьому жорстокому конфлікті. Вона відступила, але не розпалась, не впала. Вона не відновила поліцейський режим; не обмежила духовне життя доктринами; не відріклась сама від себе й не зрадила власних принципів, не видала своїх людей, не зрадила своїх принципів. Навпаки – вона не втратила підтримки людей саме тому, що в мить смертельної загрози об’єднала навколо себе весь народ і стала ще сильнішою, ніж перед серпнем. …

Народ, наділений такими цінностями, має цілковите право вступити в новий рік сповненим упевненості в собі. Наприкінці 1968 року такий народ має на це більше право, ніж будь-який інший».

Оптимізм Мілана Кундери викликав двояке враження. З одного боку, на очах чехословаків уже почали чавити здобутки празької весни, країна була фактично окупована. Водночас мало хто дозволив би собі полемізувати з Кундерою – він мав авторитет, талант, щойно відсвяткував успіх на Заході. До того ж Кундера вмів бути різким у будь-якій полеміці. Проте знайшовся письменник, який сприйняв текст Кундери як виклик. Ним виявився тоді 31-річний драматург і письменник Вацлав Гавел. Гавела станом на 1968 рік уже теж не можна було би вважати дебютантом. Незадовго до окупації в Чехословаччині вийшли збірка його текстів і п’єс, його вистави мали успіх і в Чехословаччині, і закордоном. А навесні 1968 Вацлав Гавел навідався до США, де вдихнув на повні груди атмосферу рок-н-ролу, руху хіпі та сексуальної революції. До Чехословаччини молодий драматург повернувся незадовго до радянського вторгнення в його країну.

Вацлав Гавел. Central Park, США, 1968 рік

Гавел був не менш талановитим публіцистом. Водночас Мілан Кундера, за свідченнями його друзів, був украй чутливим до критики. Можна собі лише уявити, які емоції в нього викликали різкі інтонації Гавела, в його тексті-відповіді «Чеська доля?».

Вацлав Гавел «Чеська доля?»

«Усіх нас – тобто весь чеський народ – мало безумовно потішити, що за свою серпневу позицію ми отримали визнання навіть від Мілана Кундери, цього буцімто дещо скептичного світського інтелектуала, який завжди волів бачити радше наші негативні риси… і що наша тодішня поведінка – принципова але водночас раціональна … йому прямо таки імпонує. Але є одна річ, що, на жаль, (не знаю як іншим, але мені – безумовно) псує це приємне відчуття. А саме, що ось ця критичність, яку Кундера так хвалить як притаманну чеському патріотизму (як натякає сам Кундера – і йому особисто також) – ось цієї критичності цілковито бракує його власним висновкам (я маю на увазі його статтю «Чеська доля!» в різдвяному номері газети Listy.). На жаль, попри всю розважливу мудрість, ці висновки відповідають традиції самозакоханих будительсько-патріотичних марень, від яких автор так енергійно намагається відмежуватися. Справді, хоч би як жорстоко це звучало, але я не можу позбутися враження, що ми знову маємо справу з якоюсь варіацією старого і дуже короткозорого камуфляжу.

Власне кажучи, мене це навіть не дивує: я очікував, що це трапиться. Бо завжди, коли чеський патріот не має досить відваги (а без неї насправді справжня критичність неможлива), щоб подивитися в обличчя жорстоким, але відкритим реаліям, визнати перед собою всі проблематичні аспекти і зробити з цього необхідні висновки …. Він звертається до закритої минувшини, коли всі ми були об’єднаними. …

Справді, значно простіше говорити собі, наскільки правильними ми були перед серпнем, і наскільки прекрасними – впродовж серпня (тоді, коли прийшли оті – погані), ніж думати, які ми саме сьогодні, хто з нас ще добрий, а хто вже ні, і що робити для того, щоб ми були гідними своїх попередніх заслуг! Наскільки простіше тактично зайняти вичікувальну позицію (захистивши її абстрактним захопленням народом); трохи ніби зголоситися до цієї народної критичності (тієї «позитивної»), але водночас її (цю «негативну») засудити; але головне – не поспішати та зберегти собі вільний простір для різного розвитку подій. Так, щоб згодом завжди можна було прийти з розумною ретроспективною оцінкою. Я не ставлю собі за мету та й не маю права вимагати від Кундери якоїсь позиції, але я констатую, що він лише вдає якусь позицію, а це насправді не має нічого спільного з тією критичністю, до якої він так наполегливо зголошується. …

Буду конкретнішим: буцімто нова політика втрималася. Чи справді втрималася? Це питання на порядку денному. Щось, без сумніву, втрималося: нас (поки що?) не ув’язнюють за наші погляди, ми федералізуємося, скаутів не розігнали. Але чи втрималися оті головні, засадничі речі, на яких мало би ґрунтуватися все решта і які мали це все забезпечувати? Чи втрималася свобода слова, свобода зібрань? Чи втрималася надія на справжній політичний плюралізм?…

Логічною частиною цього псевдокритичного ілюзіонізму, який робить усе можливе, щоб позбавити нас власної відповідальності за перебіг справ та нашого обов’язку в них автентично брати участь, є й Кундерівська концепція «чеської долі». Я не вірю в цей фатум, і я переконаний, що ми самі будуємо власну долю, з цього нас не визволить ані відмовка на егоїзм, ані на географічне розташування, ані апеляція до нашого столітнього балансування між суверенністю та підкоренням. Це лише абстракції, які прикривають нашу конкретну відповідальність за наші конкретні вчинки. …

Вершиною цієї ілюзіоністської конструкції Кундери я бачу ще в дечому: буцімто ми вперше з часів середньовіччя опинилися «в центрі світової історії», бо ми намагалися – вперше в світовій історії – встановити «соціалізм без всемогутньої таємної поліції, зі свободою слова – усного та письмового…», буцімто наш експеримент був спрямований до такого далекого майбутнього, що нас просто не могли зрозуміти. Який благодійний бальзам на наші рани! І яка надмухана ілюзія водночас! Справді: якщо ми будемо собі набріхувати, що запровадження свободи слова – тобто чогось, що є цілковитою очевидністю в більшості цивілізованого світу – і яка мала перешкодити сваволі таємної поліції, нас поставило в «центр світової історії» – у такому разі ми будемо звичайними самозакоханими брехунцями, посміховиськом зі своїм провінційним месіанізмом! Свобода й законність є необхідними засновками нормально діючого, здорового суспільного організму. Якщо якась держава вперше за багато років намагається відновити ці принципи, вона не робить нічого історичного чи надзвичайного, вона лише усуває те, що є ненормальним, намагається так «нормалізуватись». Безвідносно до того, чи така держава називає себе соціалістичною, чи ні. …

На завершення: якби ми засновувалися на переконанні, яке нам пропонує Кундера, тобто уявленні про маленьку, по-дурному розташовану, чемну, інтелігентну, змучену і на муки приречену Чехословаччину, що завдяки власним зусиллям стала найголовнішою точкою світу, за що була жорстоко покарана злими сусідами, яких вона собі навіть не обирала – в такому разі, єдине, що їй залишалося б – це була духовна перевага (очевидно, культивована лише приватно) над ними. Тобто якщо ми ґрунтувалися на цьому кічовому уявленні про свою «долю», ми не лише нечувано віддалилися б від усіх традицій критичності (не лише чеської, а й будь-якої), ба більше, ми поринули б у національний самообман, який міг би нас паралізувати на десятиліття. Справді, сьогодення є найменш придатним для того, щоб ми самі собі набріхували: єдина можливість для нас – це зробити правильні висновки з усього, що трапилось, позбулися усіх ілюзій і однозначно вирішили, чого ми, власне, хочемо досягнути і що для цього варто зробити. І не переконувати себе, що те, що ми робимо, має більше значення, ніж має насправді. …».

Кундера не забарився з відповіддю. У часописі Host do domu незабаром вийшов його текст із промовистою назвою «Радикалізм та ексгібіціонізм». Кундера реагував не менш уїдливо, ніж його опонент. Почавши статтю з твердження, що реакція Вацлава Гавела ґрунтується на трьох помилках та одній неправді, Кундера поступово розібрав аргументи Гавела. Найцікавішою була остання частина нового тексту Мілана Кундери, в якому він перейшов у наступ і саркастично розкритикував не лише світоглядні підходи Гавела, а і його самого.

Мілан Кундера «Радикалізм та ексгібіціонізм»

« … аж досі суперечка Гавела зі мною ведеться коректно, але тут ми стикаємося вже з некоректним обманом. У своїй різдвяній статті я стверджував, що бездумний песимістичний психоз, нестримне голосіння, некритично чорне бачення ситуації для багатьох людей вестиме лише до чогось поганого: до надмірної обережності та страху, адже песимістичний психоз – це клімат, сприятливий для поразки. З цього Гавел зробив неймовірний висновок: буцімто я забороняю народові даремно рюмсами, що так я намагаюся заколисати народ для бездіяльності, закликаю до фальшивого спокою, засуджую його відвагу. Мій напад на пораженництво він із чудовою самоочевидністю назвав нападом на відвагу! …

Раптом, сидячи на текстом Гавела я усвідомлюю цікаву річ: він не вирізняється проникливим поглядом на ситуацію; він навіть не займається реальним аналізом мого тексту … він не намагається довести мою помилку (непослідовність, брак знань ітд.), він намагається мені довести мою неповноцінну моральну позицію ….

…. Вацлава Гавела від самої молодості не сприймав чесько-сталінський світ, у якому він народився. І він сам цей світ не сприймав, він не йшов із ним на жодні компроміси….

[У п’єсі Гавела Zahradní slavnost – Р.М.] позиція людини, яка стоїть обличчям до ненормального світу та ставить цьому світові (з вишуканою наївністю) свої нормальні запитання, так намагаючись де-маскувати його, – саме це є основне само-бачення Гавела, його первинний себе-проєкт, його, як би сказали екзистенціалісти – первинний вибір. Така позиція є родючим (і єдиним) джерелом, його драматичного бачення. Це те, без чого Гавел не був би Гавелом. Але якщо «не-нормальний світ» торік у січні [початок Празької весни – Р.М.] розворушився, Гавел не може визнати значущість цього руху, його унікальність і новизну, бо його основна позиція так утратила би власну легітимність. Весь розвиток подій після січня йому видається передусім як каяття, почуття вини … лише поверненням ненормально життя до якоїсь умовної нормальності. Нормальності, представником і спікером якої Гавел вважає саме себе.

Тому не має нічого дивного, що будь-які розмови про чеську долю чи чеське питання Гавел називає втечею. Він змушений їх так називати, бо сучасний чеський світ вимірюється зараз чеською історією, його «ненормальність» потрапляє в історичний контекст, вони порівнюються, пояснюються і так уникають одностороннього засудження Вацлавом Гавелом. Гавел мусить бачити в роздумах про наддержави та про малі народи лише намагання прикрити «конкретну історичну відповідальність конкретних історичних осіб». Тому що він загіпнотизований єдиним: власною суперечкою з нашим світом, у якому він народився, який він заперечує і над яким він хоче здобути моральну перевагу. …

Гавел мусить протестувати проти того, що я у своїй різдвяній статті заперечив безнадійність ситуації та відмовився визнавати нашу поразку. Гавел мусить називати мою суперечку з безнадією – нападом на відвагу, тому, що в його свідомості справді зливається уявлення про відважний вчинок з уявленням про безвихідну ситуацію.

Так, це дуже цікаво: Гавел констатує, що наші надії було зруйновано, але, на відміну від більшості людей, у нього це не викликало почуття відчаю чи поразки, навпаки – він прагне вчинку. Але до чого власне вчинок, якщо надії вже немає?

Власне, Гавел не має на увазі будь-яку дію, як він сам каже – потрібен ризикований вчинок. Вчинок, що не боїться ризику невдачі, що (нагадаємо ще раз – надії вже зруйновано!) загалом і не сподівається на успіх, він на нього не спрямований, тому йому й байдужі можливі наслідки чи вдало обраний час дії. Байдуже все те, що називається тактикою. Такий вчинок має на меті дві речі: 1) демаскувати світ та його невиправну аморальність; 2) маніфестувати того, хто чинить, як морального еталона. Так моральна позиція (заперечення несправедливого світу) перетворилася в цілковитий моральний ексгібіціонізм. Прагнення відкрито продемонструвати всю красу своєї моральності переважило над бажанням справді змінити справи на краще. Оскільки сьогодні це досить поширена аберація, я хочу ще раз вказати на те, наскільки глибоко це пов’язано із намаганням інтерпретувати ситуацію як безнадійну:

Безнадійна ситуація пробуджує в порядної людини бажання маніфестувати чистоту своєї позиції. Порядна людина в часи найтемнішої диктатури прагне бодай одного разу викрикнути свою незгоду: навіть у разі, якби вона так нікому й нічому не допомогла і навіть спричинила свою загибель, для неї це єдина можливість вберегти бодай те останнє, що в неї залишається, – своє обличчя. Так працює і зворотній зв’язок: людина, яка прагне самопрезентації, тяжіє до того, щоб сприйняти ситуацію як безнадійну. Бо саме безнадійна ситуація може звільнити таку людину від необхідності тактичного мислення і створює простір для її самопрезентації, для її ексгібіціонізму.

Чехословаччина сповнена неспокутуваних ( або непробачених) кривд і незасуджених (чи неочищених) кривдників є досі морально хворою. Моральний ексгібіціонізм, ось це наполегливе прагнення продемонструвати чи виправдати свій характер – це все наслідки цієї хвороби, які є водночас головним мотором діяльності цілої плеяди людей, що намагаються наввипередки довести один одному міцність і принциповість власного характеру…».

До полеміки між Кундерою та Гавелом поступово протягом 1969 року долучалися й інші постаті культурного життя: Мілан Угде, Емануел Мандлер, Лубомір Новий та інші. Філософи й письменники намагалися зробити висновки з серпневої окупації. Вже у 1970 році продовження дискусії було неможливим – цензура поступово посилювалася, а країна занурювалася в морок «нормалізації», щоб прокинутися лише в 1989 році.

У 1972 році обидва дискутанти – прагматичний Кундера та ідеаліст Гавел потрапили під заборону. Мілан Кундера хоча й не вирізнявся радикальними поглядами, проте відмовився прийняти нові правила гри, тому його виключили з партії. На Кундеру довго чекали у Франції, куди він і переїхав з дружиною на початку 1970-х. Вацлав Гавел залишився в Чехословаччині. На початку 1980-х років Мілан Кундера написав свою блискучу «Нестерпну легкість буття», Гавел ці самі роки провів у тюрмі за правозахисну діяльність. А коли в 1990 році у світ вийшло «Безсмертя» Мілана Кундери – Вацлав Гавел уже обіймав посаду останнього президента країни, про долю якої вони з Міланом Кундерою сперечалися понад двадцять років тому.

Радомир Мокрик

Історик, публіцист, перекладач. Редактор журналу Na Východ (Чехія). Докторант Карлового Університету в Празі