Чеська поезія: без антології. Карел Шіктанц

Карела Шіктанца (1928–2021) важко розмістити однозначно на хронологічній осі змін чеської поезії ХХ століття. Він народився у 1928 році, а перші поетичні збірки виходили вже у 1950-х, остання побачила світ у 2018 році. Його тексти представлені в «Антології чеської поезії», що вийшла українською в 1964 році, і водночас його було номіновано на чеську премію Magnesia Litera за найкращу поетичну книгу у 2011 році. Мабуть, можна сказати, що він є одним із символів чеської літератури другої половини ХХ століття.

Карел Шкітанц. Фото з сайту www.diglogs.com

Виразним був початок творчості Карела Шіктанца – він належить до покоління, що гуртувалося навколо часопису «Květen» (виходив у 1955–1959 роках). Представниками цієї групи вважають також Їржі Шотолу (автор передмови до згаданої «Антології» українською), Мірослава Голуба, Мірослава Флоріана, з прозаїків – Івана Кліму, Людвіка Вацуліка чи Ладіслава Кліму, близькою була й поетична творчість Мілана Кундери. Ці автори наближалися за своєю поетикою до італійського неореалізму в кіно та прагнули відтворювати правду «звичайного дня», «простого, буденного життя». У дечому вони були близькими поетиці Скацела (але в більш «міському» варіанті) та довоєнного авангарду (зокрема в більшій формальній свободі). Впливав на їхню творчість і досвід Другої світової війни, загострюючи екзистенційну проблематику віршів. Для Шіктанца особливо болючим стало проживання спалення нацистами села Лідіце в його рідних краях як помсти за атентат на Райнхарда Гайдріха. Уже в ранній творчості виявляється і потяг Шіктанца до епічності у поезії: його тексти часто є мініісторіями, мінірозповідями, мінісповідями.

Страх (зб. «Спрага», 1959)

Бувають такі дні,
вони ніби дзеркальні кімнати.
Я бачу в них із десяток людей,
і в усіх моє обличчя,
мої усмішки, гримаси, зморшки,
і всіх, мабуть, звуть, як мене,
вони ходять тими ж вулицями –
і дивляться одне на одного як чужі,
ніби бачаться вперше.

Між ними є щось життєво важливе.

Вони сперечаються через колір дня і про майбутнє світу
бережуть у кишенях квитки на моря
і неоплачені рахунки,
а на стіну навпроти вікон вішають
пожовклі дипломи та фотографії з юності.
Бувають перехрестя, бувають лебедині озера,
про які вони мовчать.
І застібають навіть останній ґудзик сорочки,
щоб хтось інший не побачив
кривавий шрам чи мамин медальйон.

Трошки герої,
трохи дурні.
Я їх усіх знаю –
знаю, про що вони говоритимуть,
і якщо б вони раптом завітали до мене,
знаю, як їх розсадити.
Лише одного –
я боюся.
Він приходить і мовчить. Дивиться і мовчить.
Нічого не хоче. Нічого не просить.
Не знаю, чи він колись плакав,
не знаю, чи сміявся.
Сто разів уже я хотів його образити,
сто разів вдаряв – а він лише дивиться
на світло за вікнами, на людей, на сонце,
і сьорбає з горнятка
вже давно випитий чай.

Його я боюся.
Він сидить
і я не можу переступити через його натягнуті ноги,
не можу відвернутися від його нерухомих очей,
не можу не чути його регулярного дихання.
Хлопче, помилуй,
скажи, чого ти хочеш,
я дам тобі все…
Він не чує.
Лише байдуже дивиться
на світло за вікном, на трави, на дощ,
день, ніч і ніч, і день,
а коли врешті встає,
лишає на столі ручку чи табакерку,
щоб я, мабуть, не сподівався,
що він не повернеться.

Я боюся.
Я ще ніколи нікого не вбивав
і боюся, що десь внизу над серцем
у мене тремтітимуть пальці.

Схожий спосіб письма зберігається в Шіктанца й після завершення доби «Квєтна», зокрема у 1960-х роках, можливо, трохи більше зміщуючи фокус на інших людей та вигадані, але досить детально описані події. Як ось у вірші «Передноворічна ніч» зі збірки «Покійниця смерть» (1963). Ліричний герой у ньому намагається попередити про загрозу потопу в Празі, та його ніхто не слухає, бо саме святкують:

…Віття шипшини
шкіра мурашина
нічка трясеться
фонтан плюється
Сніговики
пивна піна
Біжить людина
Нерівна спина
Зимовичок і руда
Грива Щось кричить
Фонтан сичить
Наче просить
Місто радіє…

Катастрофа однак неминуча, і ритмічні короткі рядки вірша підкреслюють її масштаб:
… Десять людей
Ледве дише
Камінь лізе Глина лиже
чекай чекай вода тиха
чекай чекай
на людьця
Натовп
суне в мокрій глині
Тягне
Скрині
Котить столи
Ріка давить
Людям груди
Вода студить
Вода колить…

Катастрофа не минула й самого Шіктанца – після окупації Чехословаччини в 1968 році він став небажаним працівником і письменником. Тому фактично впродовж усіх 1970-1980-х років був змушеним працювати на далеко не творчих роботах, а його збірки виходятили в самвидаві та за кордоном. Пізніше, у 1990-х та 2000-х вони їх було перевидано в Чехії, а першою збіркою, що повернула його до офіційного життя, став «Острів Штваніце» (1990) – назва походить від місця у Празі, де Шіктанц працював наглядачем тенісних кортів. Ця збірка виразно посуває автора у світ емоцій, звуків, відчуттів, мабуть, тому, що і світ навколо нього драматично змінюється, змушуючи тривожитися й водночас радіти:

Це лежить на пів стола Пломінь шкереберть
А як його знайдуть

Обачна
О бач, на!
Мамо!


Десь тут
Десь тут у цьому нерестовищі кліщиць
Якби знали Каструлька на суп
– а дзвенить наче святий кришталь!

Цитований вірш «Десь тут» дав назву й розлогій монографії про творчість Шіктанца, яка насправді важко вміщується у формат короткої статті, яку видав Петр Грушка у 2010 році. У передмові до видання він підкреслює, що творчість цього поета – це заразом «якась мала чеська історія» та «сильна людська оповідь». І, напевне, таке поєднання якнайкраще описує широту та різноманіття поетики Карела Шіктанца.

Уся поезія в перекладах Ірини Забіяки.

Матеріал виходить у серії «Чеська поезія: без антології» за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського центру в Києві.

Ірина Забіяка

Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.