Михайло Булгаков

10 березня 1940 року у Москві помер видатний російський письменник Михайло Булгаков.

День пам’яті Булгакова відзначили одночасно у літературних музеях Києва, Санкт-Петербурга та Москви.

Хвилина мовчання пройшла рівно з 15.39 до 15.40 за київським часом в музеї Анни Ахматової  і музеї Михайла Зощенка в Санкт-Петербурзі, в музеї Миколи Гоголя та музеї Марини Цвєтаєвої у Москві, а також у київському музеї Михайла Булгакова, розміщеному в домі, в якому письменник жив з батьками з 1906 по 1919 рік і куди «поселив» героїв свого роману «Біла гвардія».

Як повідомляв ЛітАкцент, найближчим часом в Києві відбуватимуться зйомки фільму «Біла гвардія» за однойменним романом Булгакова.

Британський фонд охорони пам´яток історії та культури National Trust створив електронний каталог, що включає понад 150 тисяч старовинних видань.

За допомогою каталогу інтернет-користувачі зможуть отримувати інформацію про історію кожної з книжок, її колишніх власників, теперешній стан та про те, в якому з 160 відділень фонду вона зберігається.

Завдяки новому каталогу у вільному доступі з´явилися фрагменти текстів багатьох унікальних книг, серед яких всі основні англомовні видання Біблії з 1475 року. У тому числі Біблія, з якою Карл I, імовірно, піднімався на ешафот. Також в Мережу викладено фрагменти першої друкованої англійської абетки 1535 і атласів XVII століття.

За словами завідувача бібліотеками фонду National Trust Марка Перселла, головною метою проекту було забезпечити широкій публіці доступ до старовинних видань. Представлена в каталозі докладна інформація про книги також повинна полегшити роботу історикам та іншим вченим. Крім того, за словами Перселла, електронний каталог буде сприяти підвищенню інтересу до книжкового зібрання благодійного фонду.

Електронний каталог відкритий на сайті бібліотеки фонду National Trust.

Робота зі створення каталогу тривала з 1958 року, але основний обсяг роботи було зроблено за останні 12 років. За словами Перселла, фахівцям з National Trust лишилось каталогізувати ще 70 тисяч видань з колекції фонду.

За матеріалами Lenta.ru

Факсимільне видання Пересопницького Євангелія

9 березня 2010 року у Національному музеї Тараса Шевченка предстоятель Української православної церкви блаженніший митрополит Володимир урочисто передав в дар музею факсимільне видання Пересопницького Євангелія та 9 раритетних книг Шевченкіани із особистого зібрання.

Про це Літакценту повідомили у Прес-службі Національного музею Тараса Шевченка,

Митрополит Володимир за своє життя зібрав одну з кращих приватних колекцій раритетів, що стосуються життя й творчості Тараса Шевченка. Пересопницьке Євангеліє — розкішна книга, вагою майже 10 кілограм, писана пізнім уставом на пергаменті. З 1947 року Пересопницьке Євангеліє зберігається у фондах Національної бібліотеки України імені Вернадського.

Відповідаючи на запитання журналістів про те, що спонукало його до передачі раритетів музею, митрополит Володимир зазначив, що він уже є людиною похилого віку і потрошку роздає людям усе, що збирав багато років. «Будь-яка колекція — велика, маленька — це все-таки особиста справа, а в музеях, бібліотеках це буде доступно для всіх, хто цікавиться, і з цього я буду переживати радість», — сказав митрополит.

Генеральний директор музею Наталія Клименко подарувала від імені музею блаженнішому митрополиту Володимиру семитомне академічне видання «Тарас Шевченко» та наголосила на тому, що безцінне Євангеліє буде не просто зберігатися в фондах музею, а й експонуватиметься відвідувачам.

До 196-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря в музеї відкрилася також виставка Шевченкіани із зібрання Блаженнішого Митрополита Володимира — 15 видань, дослідження про Шевченка дореволюційного періоду. Почесне місце в колекції посідають прижиттєві видання творів Т.Шевченка, зокрема і виданий коштом Платона Симиренка у 1860 році останній за життя поета «Кобзар».

Зображення із сайту macworld.com

Читання знову стає популярним. Вперше за весь час існування інтернет-магазину iTunes App Store книжок в ньому стало більше, ніж комп’ютерних ігор.

І книжки, і ігри доступні на iTunes App Store у вигляді додатків для пристроїв компанії Apple. Наразі, за інформацією фірми Mobclix, в iTunes App Store розміщено 27 тисяч книжок і 25,4 тисячі ігор.

За останній місяць на iTunes App Store з’явилося вдвічі більше книжок, ніж ігор. Це несподіванка, оскільки, як зазначають експерти, спочатку смартфон iPhone, на якому користувачі читають книжки, розглядався як пристрій, орієнтований на ігри.

Зростанню популярності електронних книжок сприяє прихід на цей ринок Apple. Новий ґаджет компанії, iPad, який надійде в продаж у квітні 2010 року, можна використовувати для читання книжок. Крім того, Google збирається запустити свій магазин цифрових книжок Google Editions.

Значну частину книжок, доступних в iTunes App Store, становлять безкоштовні твори, на які закінчився термін авторських прав. Тоді як за більшість ігор в магазині користувачі повинні платити.

За матеріалами The Guardian

Бернсайд, Джон; Гелловей, Дженіс; Кеннеді, Ей Ел; Петерсен, Дон. Ліхтарі поза причалом: Збірка творів. — К.: Факт, 2009

Хоч ми сьогодні й живемо в добу без кордонів і часових обмежень, проте нечасто трапляється так, що найновіші літературні видання (новинки, які здобули престижні премії або ж були представлені на міжнародних літературних фестивалях) в перекладеному вигляді потрапляють на книжкові полички книгарень інших країн. Можливо, в Європі чи США цей процес інтенсивніший, потужніший, зрештою, технічно простіший. Якщо ж ідеться про Україну, то в нашому випадку маємо суттєві часові дистанції, на пояснення яких завше знаходяться різні причини: брак фінансування, неможливість розв’язання проблеми копірайту тощо. На щастя, трапляються і винятки. Аналізована збірка творів належить саме до цієї категорії. Маю на увазі тоненьку збірку «Ліхтарі поза причалом», що з’явилася в українському перекладі 2009 року (прозу переклала Т. Кононенко, а поезію В. Морозов і М. Савка). Видання було інспіровано одним із найпрестижніших і найпотужніших літературним фестивалем — Единбурзьким, який щороку в серпні проходить у столиці Шотландії.

Ця книжка — збірка творів чотирьох провідних шотландських письменників Джона Бернсайда (John Burnside), Дженіс Гелловей (Janice Galloway), Ей Ел Кеннеді (A L Kennedy) й Дона Петерсона (Don Paterson). Видання збірки найновітніших творів сучасної шотландської літератури підтримали Британська Рада в Україні разом із Шотландським урядовим фондом фестивалів та виставок (передмову до збірки написав Гевін Волес, голова Літературного департаменту Шотландської ради з питань мистецтв). Важливо, що в цій книжці вміщено коротеньку біографічну інформацію про авторів, чиї імена не вельми знайомі українському читачеві, а тому природно, що перше знайомство має розпочинатися з усвідомлення біографічних, психологічних, культурних, часових контекстів.

Так, відомо, що Джон Бернсайд (можливо, найпопулярніший з-поміж представлених авторів) «опублікував десять поетичних збірок, сім прозових книг і книгу спогадів. Зараз працює над новою збіркою оповідань і другим томом спогадів, що має назву «Пробудження в іграшковому місті» (Waking Up in Toytown). Живе у сільській місцевості у графстві Файф, викладає у Сент-Ендрюському університеті». «Дженіс Гелловей — авторка численних художніх творів, що здобули високу оцінку критиків. Опублікувала три романи, які відзначено літературними нагородами — «Секрет у тому, щоб продовжувати дихати» (The Trick is to Keep Breathing), «Придбані деталі» (Foreign Parts), «Клара» (Clara)… Оповідання Дженіс Гелловей постійно включають до антологій, а дві прозові збірки відзначено літературними нагородами, її найновіша книга «Це не про мене» (This is Not About Me) з’явиться у видавництві «Гранта» у вересні 2008 р.» (оскільки книжка побачила світ 2009 року, то варто було б уточнити, чи вийшла ця книжка). Ей Ел Кеннеді народилася 1965 р. у місті Данді. «Авторка багатьох романів, оповідань і документальних книг. Зараз мешкає у Глазго, координує видання «Найновіша шотландська література» і «Нова література 9», а також пише авторські колонки та огляди для різноманітних газет. Була членом журі на кількох престижних книжкових конкурсах, зокрема — брала участь у визначенні переможців літературної премії «Оранж» у 2002 р…. Її найостанніший роман «День» (Day) було названо книжкою року на книжковому конкурсі «Коста» у 2007 р.». І, нарешті, Дон Петерсон народився 1963 р. у містечку Данді, читає лекції з поезії «в університеті Сент-Ендрюс. Він також працює як музикант і   літературний   редактор.  Опублікував   п’ять поетичних збірок, три збірки афоризмів, а також був упорядником багатьох антологій.  Володар численних літературних нагород, зокрема — поетичної премії Форвард Прайз, премії ім. Джеффрі  Фабера  і  поетичної  премії  ім.   Вітбреда, а також двічі лауреат премії ім. Т. С. Еліота. Живе у Сент-Ендрюсі, графство Файф».

До речі, саме Шотландська рада (Scottish Arts Council) є однією з найпотужніших фундацій, які підтримують переклади шотландської літератури в світі, принаймні сучасну літературу та переклади дитячих творів. Усе це потверджує тезу, яку висуває Гевін Волес у вступному слові: Единбург справді є містом літературним, а Шотландія — країною Книги. «Шотландія — Нація Книги. «Ми могли б безконечно сперечатися щодо того, чому та як саме це сталося. Чи через нашу багатомовну культуру? Можливо, через глибоку гордість за нашу визначну літературну спадщину? А можливо, через те, що літературі  як  творчому  відображенню прагнень та напруженості у нашому суспільстві  було відмовлено у прийнятному політичному вираженні? А  може, глибоке  укорінене  тяжіння до філософських досліджень чи міждисциплінарних роздумів? Інтернаціоналізм? Особливості нашої води? (Чи щорічний рівень опадів?)… Друга складова успіху однаково невловима та безконечно захоплива, і полягає вона у зростаючому апетиті читацької публіки до слова чи то писемного, чи то усного, чи то надуманого. Без цієї жадоби сучасна шотландська література перетворилася б на згасаюче полум’я».

І це не пафос, і не риторика, а реальний стан речей: у Шотландії щороку взимку день народження Роберта Бернса вшановується загальнонаціональною літургією; шотландці в різний спосіб згадують ім’я і вірші великого барда, з’являються новітні постановки, прочитання, перформанси. При цьому Шотландія не замикається на класиці, а прагне заявити про свою специфічну ідентичність. Вітольд Ґомборович у своїх «Щоденниках» розмірковував у 1950-і роки, що Польщі не потрібно прагнути наздогнати Європу і бути такою, як Європа. Навпаки, потрібно явити свою інакшість, бо саме в такий спосіб можна утривалити власне існування в багатоманітному світі. Простір Великої Британії — це світ, що існує на перетині чотирьох історично-художніх ментальностей, співвідносних із чотирма основними регіонами Королівства. Шотландія заявляє про себе в літературі, як Париж щороку нагадує світові, що він — столиця моди і смаку. Правда, в останні роки цю пальму першості прагнуть перебрати Дубаї, але то вже інша історія. Нині ж ми «живемо в час, яким усе більше керує маніпулятивне захоплення ЗМІ так званим гіпернаративом (hyper-narrative). Слово походить від грецького слова hyper, що означає «понад», «надмірний» або «більше норми» — безсумнівно, джерело сучасного англійського слова hype. Пригадаймо два останні приклади: затягнуте прощання з Тоні Блером чи розслідування смерті Леді Діани Спенсер».

Збірка творів сучасних шотландських поетів видається на перший погляд нецілісною: маємо двох письменників і двох письменниць, двох поетів (чоловіків) і двох прозаїків (жінок). Такий розподіл вказує на ґендерну коректність у доборі авторів, а водночас і ламає традиційне патріархальне уявлення, що коли жінка й може бути письменницею, то переважно поеткою, оскільки її мова, її світогляд не придатні для прозових текстів, за які успішно беруться чоловіки. Наразі часи інші: проза видається дисперсною, хаотичною, важко сказати, хто є автором прозового тексту — письменник чи письменниця. Натомість поезія виходить за межі ліричного первня, стає наративною, знеособленою, вона розколює смутність людського існування, але не співчуває й не кепкує, не виносить вирок і не отримує втіхи. Це і не діонісійське, й не аполлонівське. Ця поезія народжується в часі, коли панує не гуманістична філософія, а фізика, натомість метафізикою стала квантова теорія. Проте у світі все одно залишається людина, а отже — екзистенційна проблематика не втрачає центральності. Екзистенція виникає на перетині людського бачення, коли людина існує тільки в сприйнятті іншого індивіда. Та в цьому трикутнику виникає одвічна проблема: людина втрачає себе, залишаючи лише ілюзію від власного існування; особистість замикається із власними проблемами в собі, відчуваючи, що зовні зв’язку не існує. Така людина більше не співпричетна до світу, а є автономною одиницею «не-свого», знеособленого буття. Здається, що саме в площині цієї проблематики і перебувають чотири шотландські автори, представлені в збірці «Ліхтарі поза причалом».

Так, оповідання «Шлюб» Ей Ел Кеннеді відтворює ситуацію зовнішньої та, зрештою, і внутрішньої глухоти одне до одного. Дві близькі людини, які йдуть поруч, тримаються на внутрішній відстані. І хоча вони існують разом, проте це автономна спільність ХХІ сторіччя, що виявляє нерв прихованої самотності. Правда, людина боїться зізнатися насамперед собі, що її ніхто не чує, а сама вона живе у просторі, витвореному ілюзією свідомості. Досить майстерно описано сам процес прогулянки единбурзькими вуличками: уявляєш велику центральну Принс стріт (на якій наразі тривають ремонтні роботи), поряд зі Scott’s Monument. Він і вона — це маски, які блукають посеред міріад інших масок. У цю мить маска трагічна, в іншу — весела, рухи і міміка вкрай чутливі, а водночас хаотичні, неочікувані. «Він і його дружина поринали в нікуди» — ця фраза може бути взята за мотто всієї книжки: ми наразі поринаємо в ніщоту, забуваючи про те, навіщо нам потрібен цей доторк до буття. «Цими днями він не міг сказати, що було в неї на думці», — зазначає оповідач. Ларошфуко казав, що ми щодня, щомиті вдягаємо маски, але головне, щоб вони не приросли до облич. Наразі в Європі маємо процес відчуження від самості, зокрема у великих містах, наповнених туристами та громадянами різного кольору шкіри та різних ментальностей. «Вони йшли — це тривало годинами, все далі й далі у суботній безлад центру міста. Вони йшли зовсім не так, як він планував… »

Тепер прогулянка (плин людського тіла в просторі і часі) не має мети, пауз, мотивацій: це хода не людей, а тіней, які не мають часу і бояться дивитися на світ, а тому занурені у світ власного «Я».

Досить близьким до цієї теми є оповідання «Чудовий день» Дженіс Гелловей. Ця шотландська авторка змальовує психологічний стан жінки, від якої іде чоловік, іде цього разу назавше. Кетрін існує в світі власних відчувань, її чоловік Ейден, батько Денні, залишає родину. Але навіть не це вражає найбільше і найгостріше. Здається, що чоловіка не було в родині вже давно, він існував, знову-таки лише як тінь, абстракція, соціальна функція, але не як батько. Ситуація фрустрації, гіркої самотності й невмотивованих назовні вчинків (що засвідчує своєрідну імпресіоністичність письма). «Я люблю тебе, сказав він. Підняв комір, готуючись пірнути під зливу, в таксі, що чекало на нього. Ніколи цього не забувай. Я справді тебе люблю». Після першої драми в оповіданні друга частина виводить оповідь із внутрішнього рівня на зовнішній. Того самого вечора Кетрін та Денні йдуть в оперу і дивляться славнозвісну постановку «Чіо-Чіо-сан» (власне, «Мадам Батерфляй» Дж. Пучині). Ця опера — ніби оприявнений назовні світ Кетрін та її родини. Чіо-Чіо-сан на початку того шляху, що його пройшла Кетрін. «Це Чіо-Чіо-сан, прошепотіла Кетрін. Вона виходить заміж.

Денні уважно подивився. А навіщо?

На це було складно відповісти».

Світ мистецтва — це психотерапевт, який допомагає людині звільнитися від власного болю, що доповнює людську екзистенцію чимось одвічним, а тому величина власної трагедії пропорційно зменшується: людина відчуває, що те, чим вона зараз живе, вже було з мільйонами інших людей. Тому і фінал оповідки нібито оптимістичний: «Кетрін тихо наспівувала у закриті повіки свого сина, у його прекрасне обличчя в сонному незнанні. Завтра вона зателефонує майстру із замків. Це було зважене рішення, подумала вона. Рішення, на яке можна покластися. З ними все буде гаразд, з нею і Денні. Одного дня, вже дуже скоро, в них усе буде просто чудово». Ця остання фраза — інтертекстуальна референція до «Мадам Баттерфляй», позаяк саме з цих слів («В ясний довгожданий день мине наше горе») і починається класична опера.

Світ поезії, який представляють Джон Бернсайд (цикл «Світлої пам’яті») та Дон Петерсен («Мої останні тридцять п’ять смертей» і «День»), іще герметичніший. Поезія постає відлунням психологічних візій, що мають переважно мінорний лад. Часом композиція виходить у світ сакруму (вірш «Благовіщення» із наративно-елегійного циклу «Світлої пам’яті» в Д. Бернсайда), проте й релігійне світло Абсолюту не звільняє душі. Здається, що після Ніцше людина так і не змогла знайти свого нового Бога, а старий, зрозуміло, не може задовольнити нової свідомості. Тема чарівності життя, казковості, ілюзорності перехрещується з темою смерті, передсмертної миті. Звичайно, неможливо  чітко визначити центральну тему, позаяк усе у віршах збудовано на імпресіях та медитаціях, ірраціональних, понадчуттєвих, метафізично-інтуїтивних явленнях поетичного суб’єкта.
У казках, які звично розповідаються тим,
хто на смертному ложі, з саду приходить
жінка, струшуючи сніг зі свого плаща
в освітленій залі,

лампа на кухонному столі, припасене
Величання Богородиці, ваза з маківками й
глодом підвішена, ніби втрачене
Благовіщення,

і, впіймане тимчасовим затишшям
між утраченим і знайденим, її тіло
стає собі власною приміткою, <…>
(«Благовіщення»).

Поезія Дона Петерсона («Мої останні тридцять п’ять смертей») має особливу структуру: цикл складається з поєднання афористичних віршів та хайку (в шотландських модуляціях).

і
Снігоцвіт.
До полудня у білій тіні
груша стоїть.

іі
щойно покинув біг я свій
утратив місяць лик людський

xvii
Мій ляльковод здається міг забути
що мав деінде бути

Це поезія філософська, наче вирваний із зошита східної мудрості або з японського метафізичного трактату. Водночас тут відлунюють теми життєрадості і пісенності (спів як прославляння Бога, пісня — як ознака чутливості й вітальності, незаскорузлості душі). Також досить своєрідним у збірці постає вірш Д. Петерсона «День», що складається з десяти секстин (принаймні, наостанок збірки прозирає аполлонівський дух):
Життя не диво. Іскрами з-за хмар
Воно сяйне — і серце защемить,
бо навіть камінь холоднечу й жар
у кубку своїй зірці подає.
Ми не обранці. Просто є ще мить,
аби збагнути, ми такі як є.

Один двовірш Петерсона було винесено як епіграф до всієї збірки «Ліхтарі поза причалом».
х
Вертаю, світе, твою книгу. Гарна, бач.
Я дещо попідкреслював. Пробач.

Цими словами завершує своє переднє слово Гевін Волес, зазначаючи: «Ви як читачі та слухачі, без сумніву, маєте право підкреслити свої власні рядки. А вибачатися не потрібно — цю книгу Ви можете залишити собі»…

А які підкреслення зробите для себе ви?
Дмитро Дроздовський

Церемонія вручення Шевченківських премій. Фото із сайту president.gov.ua

У Каневі Президент України Віктор Янукович вручив Національні премії імені Тараса Шевченка представникам творчої інтелігенції – високих нагород удостоєні одинадцять осіб (цього року на виплату Шевченківських премій виділено 1,3 млн. грн.).

Урочиста церемонія відбулася в Канівському літературно-меморіальному музеї ім. Т. Шевченка в рамках святкування 196-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря.

4 березня Президент України Віктор Янукович доручив Генеральному прокуророві невідкладно з’ясувати причини затягування з ремонтом Канівського заповідника, провести там комплексну перевірку з метою якомога швидше, ймовірно ще до Дня Незалежності, завершити роботи і відкрити меморіальний комплекс, будівництво якого триває понад п’ять років.

За матеріалами Офіційного сайту Президента України

Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка у Каневі. Фото із сайту uk.wikipedia.org

Музей Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника у місті Каневі Черкаської області на сьогодні готовий на 60%. Для його введення в експлуатацію потрібно 30 млн. грн.

Про це повідомили в прес-службі Черкаської облдержадміністрації.

За словами голови Черкаської облдержадміністрації Олександра Черевка, зроблено вже багато: збільшено площу заповідника та будівлі музею, що дало змогу розширити експозицію і створити належні умови для співробітників та відвідувачів. Музей матиме сучасні інженерні мережі, пожежно-охоронне устаткування, пандуси для інвалідів. Ремонтно-реставраційні роботи у музеї Тараса Шевченка можна швидко завершити, та все залежить від фінансування, від того, чи буде закладено у Державний бюджет 2010 року витрати на реконструкцію. У 2009 році область отримала кошти лише 9 грудня, що не дало змоги їх освоїти в повному обсязі. Підрядникам вдалося оперативно освоїти до 13 млн. грн., решту коштів довелось повернути в бюджет.

«Спираючись на Указ Президента України «Про заходи, присвячені 150-ій річниці від дня смерті Т.Г.Шевченка та перепоховання його в Україні», Черкаська облдержадміністрація буде просити уряд та Верховну Раду виділити кошти на завершення реконструкції національної святині, – сказав О.Черевко. — Є реальна можливість до 22 травня 2010 року здати цей об’єкт».

Реконструкцію та реставрацію об’єктів Шевченківського національного заповідника у Каневі було розпочато у 2004 році у зв’язку з підготовкою до відзначення в 2011 році 150-річчя з дня повернення праху Великого Кобзаря в Україну та у 2014 році – 200-річчя від дня його народження. У 2008 році Черкаська облдержадміністрація взяла на себе функції замовника з проведення робіт. Голова облдержадміністрації підписав ряд доручень та розпоряджень щодо прискорення завершення ремонтно-реставраційних та відновлювальних робіт. Та через недостатнє фінансування роботи тривають і нині.

За матеріалами УНІАН

Маргеріт Дюрас. Хіросіма, любов моя. Сценарій і діалоги / Пер. з фр. Ю. Аніпер. — Харків: Фоліо, 2010

Влітку 1957-го в Хіросімі зустрічаються французька акторка, що приїхала на зйомки інтернаціонального фільму про мир, і японський архітектор. Обоє люди сімейні, вони переживають бурхливий, але короткий любовний роман – один день і дві ночі, на тлі якого, як спалах, проходять спогади про жахливі картини атомного бомбардування американцями Хіросіми у 1945 році, життя героїні в роки фашистської окупації у французькому Невері. Любов француженки і японця має бути забута. Єдине їхнє набуття — імена, які вони дають одне одному: японцю дістається жіноче ім’я Хіросіма, а француженці – чоловіче Невер.

1.    Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Якщо брати до уваги останні два роки (2008–2009), то є такі новини: «Таємниця» вийшла німецькою та польською, «Московіада» — англійською у США та болгарською, а «Дванадцять обручів» — французькою у Франції. Найновіша перекладна книжка — це видана в Німеччині збірка моїх віршів «Werwolf Sutra», вона побачила світ наприкінці минулого року.

2.    Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Іноземні видавці. Йдеться переважно про видавництва, з якими я співпрацюю вже роками (німецьке «Зуркамп», польське «Чарне», французьке «Нуар сюр блян»). Лише у випадку з американським виданням «Московіади» це була ініціатива перекладача Віталія Чернецького. Він запропонував свій готовий переклад нью-йоркському видавництву «Спуйтен Дуйвіл», і їм сподобалося.

3.    Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Так, від кожного з іноземних видавців я регулярно отримую добірки рецензій, критичних статтей тощо. Крім того, у Польщі та німецькомовних країнах я часто виступаю з читанням власних творів перед тамтешньою публікою, беру участь у дискусіях, радіо- і телепрограмах, інтернет-чатах. Крім того, міжнародні літературні фестивалі. Отже, завжди є нагода щось нове дізнатися. Звичайно, що це спілкування часто торкається не лише моєї особи, але й української літератури загалом.

4.    Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Поширювати українську мову. Ініціювати її вивчення — як в Україні, так і за її межами. Бо головна проблема — це відсутність перекладачів з української. Дуже непогано могла б діяти якась така спеціальна програма, коли потенційні перекладачі запрошувалися б на довгострокове перебування в Україні — зі стипендіями, частково державними, частково від якихось приватних фундацій. Інший напрямок — це створення інституції на зразок польських Інституту книжки чи Інституту Адама Міцкевича. Ці структури працюють над акумулюванням коштів, призначених на фінансування перекладів польської літератури іншими мовами.

«Розмір премії визначено в Указі Президента України Віктора Януковича, це 130 тисяч гривень. Хоча минулого року ця сума була 170 тисяч гривень. Безперечно, це мені дуже прикро. Адже ми, щоб хоч трохи підняти не тільки престиж премії, а й її фінансовий еквівалент, просили її збільшити до 200 тисяч гривень», – сказав М.Жулинський.

Сьогодні в Україні відбудеться вручення найпрестижнішої Україні культурно-мистецької нагороди – Шевченківської премії.

Вперше урочиста церемонія вручення відбудеться не в Національній опері України, а на Чернечій горі в Каневі, де похований Кобзар.

За матеріалами УНІАН