Отож, переможцем у номінації «Художня література» став Юрій Щербак із романом «Час смертохристів», а в номінації «Літературознавство» – Лариса Мірошниченко з книжкою «Леся Українка: життя і тексти».

«Анти-премію «Золоту бульку» отримав Юрій Андрухович за книжку «Лексикон інтимних міст».

Нагадаємо, що фіналістами рейтингу 2011 року були:

Номінація «Художня література»
Антипович Тарас. Хронос. — Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
Іздрик. Underword. — Харків: КСД
Щербак Юрій. Час смертохристів. — Київ: Ярославів Вал

Номінація «Літературознавство»
Агеєва Віра. Апологія модерну: обрис ХХ віку. — Київ: Грані-Т
Мірошниченко Лариса. Леся Українка: життя і тексти. — Київ: Смолоскип
Ушкалов Леонід. Від бароко до постмодерну. — Київ: Грані-Т

Номінація «Золота булька»
Андрухович Юрій. Лексикон інтимних міст. – Чернівці: Meridian Czernowitz
Ільченко Олесь. Моя кохана К’яра. — Київ: Грані-Т

До журі експертів цього року ввійшли відомі українські літературознавці, літературні критики й письменники – Володимир Панченко (головний редактор «ЛітАкценту»), Євген Нахлік, Григорій Гусейнов, Тетяна Трофименко, Євгенія Кононенко, Леся Воронина та Ярина Цимбал.

Цього року премію вручили вчетверте. Нагадаємо, що раніше переможцями рейтингу «ЛітАкцент року» ставали Петро Мідянка і Марко Павлишин (2008), Володимир Рутківський і Роман Піхманець (2009), Андрій Содомора та Ірина Макарик (2010).

Ярина Сенчишин

Вірш Віслави Шимборської «Елегійний рахунок» тепер, коли її земне життя закінчилося, сприймається особливо пронизливо:

Скільки тих, котрих я знала
(якщо насправді їх знала)
чоловіків, жінок
(якщо цей поділ ще має силу)
переступило цей поріг
(якщо це поріг)
перебігло через цей міст
(якщо назвати це мостом) –

Скільки після життя коротшого або довшого
(якщо це для них і надалі якась різниця)
доброго, бо почалося,
поганого, бо закінчилося
(якщо б не хотіли сказати навпаки)
опинилося на другому березі
(якщо опинилося,
а другий берег існує) –

Я не знаю
їхньої долі
(якщо це навіть одна спільна доля
і ще доля) –

Все
(якщо словом цим не обмежую)
мають за собою
(якщо не перед собою) –

Скільки їх вистрибнуло з шаленого часу
і вдалині щораз зворушливіше зникають
(якщо варто вірити перспективі) –

Скільки
(якщо питання має сенс,
якщо можна дійти до остаточної суми,
поки той, хто рахує, не долічить до себе)
запало у той найглибший сон
(якщо немає глибшого) –

До побачення.
До завтра.
До наступної зустрічі.
Вже того не хочуть
(якщо не хочуть) повторити.
Віддані на нескінченне
(якщо не інше) мовчання.
Зайняті тільки тим
(якщо тільки тим)
до чого їх змушує відсутність.

У травні 2005 року я вибралася до Кракова на І Світовий конгрес перекладачів польської літератури. На нього з усіх куточків світу з’їхалися майже дві сотні перекладачів. Конгрес дуже добре організували. На ньому було безліч заходів, зустрічей, змістовного спілкування, та для мене центральною подією стала коротенька зустріч із Віславою Шимборською. У мене був номер домашнього телефону Поетки, і я зателефонувала до неї з готелю. Ми домовилися, що її секретар п. Русінек познайомить нас під час головної акції Конгресу (вручення нагород за перекладацькі здобутки). Усе так і сталося. Ми трішки порозмовляли – про Львів, про переклади її творів українською мовою, пан Русінек зробив декілька фото. Віславі Шимборській тоді було майже вісімдесят два роки. Я побачила, якою простою і приязною у спілкуванні є найвідоміша польська Поетка. Пані Віслава всміхалася, її очі випромінювали світло. Було відомо, що Віслава Шимборська уникає великих публічних зібрань, не любить надмірної уваги журналістів. Мені йшлося лише про те, щоб познайомитися з нею. Я відчула в цій світлій і чарівній жінці рідну людину. Зрозуміла, що велич не в зовнішніх проявах. Можна бути визначною поеткою, відзначеною безліччю нагород, включно з Нобелівською, і не боятися бути собою, не піддаватися спокусам слави. Віслава Шимборська подарувала, дарує й даруватиме своїм читачам коштовні поетичні осяяння. Мені пощастило бути однією з перекладачів її поезії та есеїстики і пощастило висловити пані Віславі свою вдячність.

Важко говорити в минулому часі про тих, кого любиш. Та хіба поезія минає? Кожне життя хоча б мить буває безсмертним. У вірші «Про смерть без забобонів» Віслава Шимборська писала:

Не вміє навіть того,
що безпосередньо стосується її фаху:
ні могили викопати,
ні домовини збити,
ні прибрати після себе.

Зайнята вбиванням,
робить це бездарно,
без системи і вправності.
Ніби на кожному з нас тільки вчиться.

…………………..

Нема такого життя,
яке хоч би мить
не було безсмертним.

Смерть
Завжди на цю мить запізнюється.

Вікторія Ковальчук. Про фею Дорофею. Маленькі оповідки для маленьких дітей. – Львів: Апріорі, 2011.

Чудово ілюстрована книжка відомої львівської художниці Вікторії Ковальчук про допитливу дівчинку Дорофею, яка любила малювати і завдяки малюнками впізнавала довколишній світ.

Марко Роберт Стех

Кому під силу складний процес читання чи не найважливішого твору українського мовознавства ХХ віку, може, на щастя, вільно знайти цей текст в Інтернеті. Український переклад фундаментальної «Історичної фонології української мови» Юрія Шевельова (перекладачі Сергій Вакуленко та Андрій Даниленко), уперше виданий у Харкові 2002 р., розміщений на дуже доброму стайті «Ізборник».

У силі впливу на розвиток українського мовознавства ця книга обіцяє бути не менш революційною, аніж твори Михайла Грушевського у силі їхнього впливу на українську історіографію. А проте, як я і наголошую в присв’яченому Шевельову (у своїй іпостасі літературного критика він же відомий як Юрій Шерех) телесюжеті, читання цієї книги, як і будь-якого іншого фахового тексту з історичного мовознавства, незрівнянно складніше від читання текстів Грушевського чи інших істориків.

Юрій Шевельов

З огляду на сам характер матеріялу та наукової методології, мовознавчий текст такого роду в усіх своїх подробицях зрозумілий лише спеціялістам. Навіть останній розділ «Замість підсумків» і вельми вагома змістом в історично-культурному контексті частина «Українська мова в її стосунку до російської», яка підсумовує ґрунтовно проаналізований матеріял та його докази про походження української та російської мов із різних діялектних груп, тим самим остаточно розвінчуючи імперську гіпотезу про існування однієї спільної «древньоруської мови» (а себто й єдиного «древньоруського народу»), не мають для пересічного читача отієї драматичності, яку мала на початку ХХ століття стаття М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального украду історії східного слов’янства» (теж доступна на стайті «Ізборник».

Тим не менш, далекосяжне значення книжки Шевельова для майбутнього розвитку слов’янського мовознавства і наших уявлень про процес формування східнослов’янських мов і народів, таки без перебільшення епохальне. Цей факт, що його вперто замовчують російські мовознавці, визнали уже видатні европейські спеціялісти, такі як поляк Януш Ріґер, який і написав упровідне слово до українського видання.

В Україні на ювілей 100-річчя із дня народження Шевельова у 2008 р. гідно відгукнулася, по суті, всього лиш одна інституція: Києво-Могилянська Академія, видавництво якої випустило двотомник вибраних творів автора, поділений на дві категорії: мовознавство (упорядник Лариса Масенко) та літературознавство (упорядник Іван Дзюба, а рецензію для «ЛітАкценту» написав Володимир Панченко), а згодом (2009 р.) ще й «альтернативну» добірку есеїстики Шевельова «З історії незакінченої боротьби» (упорядники Оксана Забужко і Лариса Масенко).

Не було серед живих невтомного пропагатора Юрія Шевельова в Україні Романа Корогодського, завдяки якому з’являлися мало не всі раніші видання творів Шереха/Шевельова на батьківщині, включно із надзвичайно цікавими мемуарами «Я — мене — мені — і довкруги». Що ж, може таки, незабаром діждемося часів, коли пропагування досягнень найвидатніших українських науковців, письменників, митців буде справою Академії Наук та державних інституцій, а не горстки відданих ентузіястів…

Марко Роберт Стех. «Очима культури». № 11. Історія української мови від Юрія Шевельова

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі КОНТАКТ:

Віслава Шимборська. Може, це все / Упор., пер. із пол., вступ Андрія Савенця. – Краків, Bosz, 2011.

У сучасному світі, де, здається, навіть сам час прискорює кроки, а межі нашої присутності розмикають усі кордони, уможливлюючи комунікацію й водночас руйнуючи приватність, – усе ж знаходиться місце, де особистість занурюється у споконвічні роздуми. Там вистачає радості й смутку, сили й слабкості, буденного розчарування й захоплення високим, там панує відчуття нерозривної єдності й німого відчаю самотності. Намагаючись ухопити істину в такому безмірі, слід бути вправним, як у давній дитячій грі в камінчики: підкидаєш один і, ловлячи його на льоту, із землі підіймаєш другий, підкидаєш два – підіймаєш третій, підкидаєш три… Ось тільки випадають камінці з рук, і невловною видається істина. Але щасливі події таки трапляються, як таланить, бува, наполегливим гравцям.

Розумієш це, беручи до рук книгу перекладів поезій сучасної польської поетки зі світовим іменем, лауреатки Нобелівської премії 1996 року Віслави Шимборської «Може, це все». Книжка, що побачила світ у польському видавництві «Bosz», розгортає нові можливості знайомства українського читача з польською літературою і, без сумніву, є визначною подією. Упорядником текстів, автором вступу і перекладів, є поет, перекладач, літературознавець, викладач Люблінського католицького університету Андрій Савенець. У 2005 р. в його ж перекладі вийшла збірка «Версія подій» В.Шимборської, що стала яскравим явищем в історії мистецтва перекладу. Але не знає спину мистецький пошук, тож читач має можливість стати свідком ще однієї події. Беручи до рук незвичного формату книжку з бездоганним поліграфічним оформленням і невибагливою ілюстрацією на обкладинці, розумієш, що це своєрідна змова авторки текстів і перекладача, а також художників Романи Романишин і Андрія Лесева, відчуваєш, що насправді це ЩЕ не все, а відкриття чекають на читача далі.

В есеї «Чи німіють поети?» Г.-Г. Гадамер дає заперечну відповідь на винесене в заголовок питання. Поети, стверджує він, говорять тихіше. Поет звертається до того, хто вміє й бажає слухати. Така розмова є способом зближення повноправних учасників діалогу, їх самовпізнавання й реалізації у пізнанні добре знаного й чужого водночас, вічного й щоразу нового. Поезія перевіряє нас собою, вона завжди є точкою відліку й кінцевим пунктом, відчаєм нерозуміння й щастям знахідки.

Тематика творів В. Шимборської, актуальність порушених проблем, що стоять перед людством від його початків, делікатна іронія, якій, проте, не бракує ущипливості, й разом із тим захоплення чеснотами справжньої людини, несподівана образність, що виринає з потоку розмислів, лаконічність висловлювання – це все створює неповторний стиль поетки.

Уміщені у збірці 40 поезій якнайкраще знайомлять читача з особистістю авторки. Вибором поезій Андрій Савенець намагався відобразити світогляд Віслави Шимборської, сфокусувати увагу на найважливіших мотивах її творчості, зокрема – ставленні до людини. Одним із ключових пунктів світосприйняття В. Шимборської є її погляд на людину й людство. Віра в людську всевладність і сумнів у ній – найважливіші грані світобачення поетки.

Знаходимо тут майстерність іронії, подивування творінню природи – Людині – і водночас сум із приводу її недосконалості, звернені до «Я» кожного з нас філософічні роздуми, що порушують питання моральності, спробу окреслити місце й роль поета в суспільстві.

Вірші Віслави Шимборської – польською та українською

Зображення невпинного плину життя в поезії В. Шимборської досягається завдяки несподіваному сприйняттю часу. Час оприявнюється у звичних категоріях минулого, теперішнього й майбутнього, але в дивовижному переплетенні: погляд із майбутнього в минуле чи навпаки стає одкровенням, як ось у поезії «Листи померлих». Знання, що набуваються з часом, можуть бути джерелом болю: «Читаєм листи померлих, як безпорадні боги… // Все, що передбачали вони, сталось цілком інакше, // або трохи інакше, тобто також цілком інакше». Знання, на жаль, свідчать про минущість, тимчасовість людського теперішнього, яке, можливо, є лишень ланкою в химерному замислі Буття.

Зрештою, вдається авторці зобразити й застиглий час («Люди на мосту»): «Хмара не змінює ні барви, ані форми. // Дощ ні припускає, ані вщухає. // Човен пливе без руху. // Люди на мосту біжать // точно там, де й миттю раніше». Час зупинився для зображеного на картині, але не для здатних на співпереживання глядачів, які чують «навіть шум дощу, // на шиях і на спинах чують холод, // глядять на міст і на людей // так, ніби бачать там себе, // в тім бігу, що не добіга нікуди, // тим шляхом без кінця, який долати вічність».

Крім того, час приховує таємницю. Ледь торкаємося її у вірші «Розпочата оповідь»: «До народження немовляти // ніколи світ не готовий». Так, не готовий, бо не залагоджено безліч справ, бо у всі часи світ був і лишається непевним і незатишним, але «надходить час розпалення вогнів», й у правічнім замовлянні при новонародженому лишається щиро сподіватися: «Хай серце його має здатність витримки, // а розум буде на сторожі й сяга далеко. // Але не так далеко, // аби знати майбутнє. // Цього дару // пожалійте йому, небесні сили». І в цьому криється одвічна мудрість, бо ж на все своя пора й на кожну таємницю треба встигнути вчасно.

Своєрідний архетип часу, оживлений в образі зверхньої археології, котра стоїть над усім смертним і тлінним, засвідчує власну всевладність і безсилість людини: «Покажи мені своє ніщо, // яке по тобі зосталося, // і я складу з того ліс і автостраду, // аеродром, підлість, ніжність // і втрачений дім». Єдине, чого не може прочитати археологія, і чого не знищить час, – це «смішний папірець із літерками». І саме це невміння зрозуміти, «що ж таке та поезія», залишає надію на недосяжність і невразливість людської душі для часу, бо поезія – це те, що не перетворюється на «пласт землі і запах кіптяви». Властиво, поезія і є голосом душі, як випливає з вірша «Дещо про душу»: «Радість і смуток – // для неї зовсім не два різні почуття. // Тільки в їх поєднанні вона перебуває при нас… // Схоже на те, // що, як і вона нам, // також ми // їй для чогось потрібні».

Безсилість часу перед поезією, а отже – мистецтвом, людиною і її душею – робить їх непідвладними смерті: «Немає такого життя, // яке хоч би на мить // не було безсмертним. // Смерть // завжди на ту мить запізнюється. // Даремно торга ручку // невидимих дверей. // Хто скільки встиг – // не відбере вже в нього».

Як і «Версія подій», збірка «Може, це все», є двомовною: читач має змогу не тільки спостерігати іншомовний текст, але й, якщо володіє обома мовами, отримати подвійну насолоду від читання польського оригіналу й українського перекладу, від порівняння й зіставлення, від майстерності перекладача в пошуку адекватних відповідників – щоби підкорити чужомовний текст і не втратити його сутності.

Твір не вичерпується інтерпретацією, – стверджує філософія інтерпретації. Саме тому в одній «спільній мандрівці» знаходять себе й автор, і перекладач, і художник, і читач. Не можна пізнати світ без допомоги мови – таку істину щоразу відкриває кожен, хто шукає себе у світі. Не можна інтерпретувати без мови символу, хочеться ствердити, ознайомившись із художнім оформленням книги. Невибагливі малярські образи – дім, аркуш паперу, хмара, око, вогонь, кораблик, дерево, птах – перебувають в органічній єдності з образами поезій Віслави Шимборської. Перегортаєш сторінки – ніби долаєш етапи сходження й створення. Кожен новий листок, згорнутий за японською технікою ориґамі, свідчить про множинність і варіативність паперових фігурок: згини – як стежки, пунктир – уявна лінія згину, і це все збирається у плетиво безкінечних ліній. На одному з малюнків пунктири створюють лабіринт, у якому губляться навіть стрілки, що вказують напрям руху: із будь-якої точки можна почати відлік, кожен новий коридор є відкриттям, як є відкриттям кожен вірш В. Шимборської.

Фото: gazeta.ua

Дивовижним є те, що в ілюстраціях Р. Романишин і А. Лесева (добре знаних в українському видавничому світі як творча майстерня «Аґрафка») оживає не тільки папір, але й камінь: усупереч позірному зізнанню з уст бездушного каменя, до якого ніколи не достукатися («Розмова з каменем»), камінці, зображені художниками, мають колір і форму – ось із каменя виростає дерево, ось вбачаємо в ньому фігуру тварини чи людське обличчя, ось і його поверхня позначена пунктиром: чи й камінь удасться змінити? Частину ілюстрацій книги виконано на кальці – тонкому прозорому папері, призначеному для точного копіювання малюнка. Дивуєшся тому, що лінії на кальці не повторюють копійоване зображення: крізь химерну матову поверхню кальки проступає інший малюнок. Допоміжний елемент стає принципово новим, автономним творінням. (Так само й переклад не є сліпою копією оригіналу – містить-бо ауру його творця.) Ножиці, камінь, папір, що стали візуальною концепцією художнього оформлення книжки, на одній із ілюстрацій перебувають у спільному колі й пов’язані вже знайомим глядачеві пунктиром. Зображене видається закономірним – ця окреслена уявна єдність не має кінця.

У монографії «Поезія у перекладі: «українська» Шимборська», що сказала своє слово в історії українського перекладознавства, Андрій Савенець простежує категорії «свого» й «чужого», звертає увагу на роль перекладача як посередника між різномовними текстами. І якщо поезія й переклад – це відповідь на людську потребу «встановити зв’язок між своїстю і чужістю», то саме це сприяє встановленню діалогу, налагоджує втрачену радість впізнавання й комунікації, у якій абсолютно повнокровно і якісно проявляється власна тожсамість. Як досвідчений перекладач, А. Савенець добре знає, що іншомовний текст завжди чинить спротив під час перекладу і що йому властива певна міра неперекладності (зумовлена особливостями мови, поетикою, ментальністю, суб’єктивністю автора тощо), а також – що «…сутність неперекладності літературного твору вимірює успіх (або й поразку) перекладача». Поезія запрошує до гри, у якій труднощі перекладу є чи не найбільшою принадою. І все-таки вона перекладається! Перекладач не стоїть у тіні автора. Виконуючи роль посередника, він і сам стає Творцем.

Віслава Шимборська (1923-2012). Фото: wyborcza.pl

Від редакції. Учора, 1 лютого, не стало Віслави Шимборської…

ПАуло Коельо. Фото з сайту guardian.co.uk

Популярний бразильський письменник Пауло Коельо приєднався до піар-кампанії скандально відомого файлообмінника Pirate Bay. У рамках кампанії Коельо закликає «піратів із усього світу» «об’єднуватися й викладати в мережу все, що я будь-коли написав». Про це повідомляє британське видання The Guardian.

Піратські версії книжок Пауло Коельо мають величезний попит серед інтернет-користувачів. Утім, письменник аж ніяк не обурюється з цього приводу; навпаки, Коельо навіть підтримує нелегальні копії своїх книжок у мережі. Зареєструвавшись як «Пірат Коельо», автор «Алхіміка» розповів читачам свого блоґу про «нову цікаву систему пропагувати мистецтво» на Pirate Bay: «У вас є група? Ви амбітний кінопродюсер? Комедіант? Художник-мультиплікатор? Пірати замінять логотип на головній сторінці лінком на ваш твір, – написав письменник. – Щойно я дізнався про це, я вирішив узяти участь в акції. На ресурсі є кілька моїх книжок, і… фактичні продажі моїх книжок зростають із того часу, як мої читачі «повісили» їх у мережі». «Отож, ласкаво прошу скачувати мої книжки безплатно, – додав письменник, – і в разі, якщо вам вони сподобаються, – купити паперовий примірник. Це єдина можливість заявити, що жадібність – це шлях, який веде в нікуди».

Читачі сайту захоплено підхопили слова Коельо, називаючи письменника «пророком» і «героєм». Один із читачів написав: «Браво, пане Коельо! Ви маєте рацію, скачуючи ваші книжки, я був змушений купити паперову копію! Якби я не був піратом, я б ніколи не прочитав ваших книжок! Я розцінюю це як ознайомлення: якщо хочеш купити книжку, купи!».

Також Пауло Коельо завважив, що як автор, він, здавалося б, мусить захищати інтелектуальну власність, а не закликати піратів «об’єднуватися й викладати в мережу» все, що він будь-коли написав. «Старі добрі часи, коли в кожної ідеї був власник, відійшли назавжди. По-перше, тому що кожен скрізь і всюди так чи інакше «перероблює» ті самі чотири теми – історію кохання двох людей, любовний трикутник, боротьбу за владу й подорожню історію. По-друге, тому що кожен письменник хоче, щоб його читали, – чи то в газеті, ти то у блозі, у памфлеті чи на стіні, – вважає Коельо. – Що частіше ми чуємо пісню по радіо, то дужче нам хочеться купити диск. Те саме з літературою: що більше людей сканують і викладають у мережу книжки, то ліпше. Якщо їм сподобається початок, наступного дня вони придбають усю книжку, адже немає нічого більш утомливого, ніж читати довгі кавалки тексту з екрану комп’ютера».

Нагадаємо, що Пауло Коельо – один із найпопулярніших у світі письменників. Нині у всьому світі розпродано понад 300 млн книжок бразильського письменника («Можна додати ще 20% за рахунок піратських видань», – якось завважив Коельо).

За матеріалами The Guardian.

Віслава Шимборська. Може, це все / Wisława Szymborska. Może to wszystko. – Краків, BOSZ, 2011.

Ілюстроване художнє видання збірки поезій, виконане Творчою майстернею “Аґрафка” за час перебування у Кракові на стипендійній програмі «Gaude Polonia» Міністра культури і національної спадщини Польщі.”Може, це все” – двомовне польсько-українське видання, містить 40 вибраних поезій та їх перекладів із 10 збірок творів Віслави Шимборської з 1952 по 2005 роки. Автором вступу, вибору поезій та перекладу є Андрій Савенець.

Віслава Шимборська. Фото: joyceke.typepad.com

Учора, 1 лютого, на 89-му році життя померла польська поетка, лауреатка Нобелівської премії 1996 року Віслава Шимборська.

Як повідомляє Gazeta Wyborcza, Віслава Шимборська померла вві сні у своїй квартирі у Кракові. Перед тим поетка довго хворіла, а в листопаді перенесла тяжку операцію.

Віслава Шимборська (Wisława Szymborska,1923–2012)— польська поетка, есеїстка, літературний критик і перекладачка; співзасновниця Товариства польських письменників (1989), член Польської академії знань (1995), лауреатка Нобелівської премії з літератури (1996), відзначена Орденом Білого Орла (2011). Українською мовою вірші В.Шимборської перекладали Дмитро Павличко, Григорій Кочур, Ярина Сенчишин, Наталя Сидяченко, Леонід Череватенко, Анатолій Глущак та інші.

Вірші Віслави Шимборської польською мовою можна послухати в авторському виконанні на сайті Gazeta Wyborcza.

Читайте також літературну мандрівку Галини Ткачук до Кракова Віслави Шимборської.

За матеріалами Gazeta Wyborcza.

Ленка Ленсон

Є певний тип літератури, котрий 25-м кадром проскакує перед нашими очима у книжкових крамницях. Ти не звертаєш на неї уваги, не цікавишся нею, проте ім’я автора чи назва твору вперто записується кудись тобі на мозкову скоринку, і коли наступного разу ти випадково почуєш, що автора згадують у тролейбусі, тебе осінить. Стоять такі книжки зазвичай там, де стоять літературні (не)доробки наших політиків, квазі-поетів чи просто графоманів, котрі за роки й роки писання «бестселерів» до такої міри примелькалися у всіх видавництвах, що редактори навіть роблять їм знижки на друк – аби швидше вшилися.

Сестри Чернінькі спливли буквально з нічого і з нікуди, за рік перетворившись на знакову постать (навіть дві) у нашому культурному процесі. Бо називати процес, коли йдеться про сестер, «літературним», я б не ризикувала, та про це – трохи згодом. Що воно за проява? Виявляється, що сестри – львівського походження, обидві мають філологічну освіту, співали у хорі, народилися у творчій сім’ї. Тож не дивно, що дівчата мали всі умови, аби поринути в писання. І вони поринули – за рекордний час видали кілька книжок, поетичну збірку, і встигли стати «людьми ікс» для тих, хто десь-якось цікавиться «укрсучлітом». Звернімося до цього новоспеченого феномену і ми.

Дебютний роман «у стилі буфонадної містики» про «зганьблені світогляди та потерту буденність» називається «Хутір розбещених душ». Спершу мене вбила назва (пригадуєте фільм «Один вдома», де герой Калкіна дивився «Янголів з брудними душами»?), а тоді таке розшифрування жанру, як «буфонадна містика», особливо коли я читонула кільканадцять сторінок. Сестри, фактично, подають нам цілком нове прочитання релігії на прикладі легко вгадуваного міста Л., де «повірений» у божі діла на свій страх і розсуд шукає і переправляє невиправних грішників усіх мастей у паралельний світ, на хутір Х., де злі збочені гноми до скону віку знущаються над ними всіма доступними уяві способами. І отут починається найцікавіше.

Зацитую кавалок тексту, котрий видався мені дивовижним. «Потужна чоловіча гордість Курчака пірнула до дівочого ротика, й Марина почала із насолодою хлиськати його з усіх боків (кого «його», якщо пірнула «гордість»?.. – прим авт.) Орчик дуже любив цю процедуру, та найбільше він полюбляв кунілінг. Майже кожній зі своїх інтернетних мавок він радо пестив троянду, а потім вже вдома тим самим писком цілував вустонька своєї неофіційної дружини… Скоро Марина відчула, що час найвищої насолоди уже на підході. У цю мить дівчина цілком випадково не стрималась від натиску природних потреб і… видала гучний, мов постріл, «пук» у самісінькій ніс Орка… У ніс вдарив мерзотний запах вареної капусти, а очі засльозилися від насиченості та гостроти аромату»…

Відчувається, що це писано із докладним знанням справи. Спливли з пам’яті безсмертні рядки панк-гурту «Сектор газа» про те, що «у мєня била подруга, я ейо любіл, она пьорднула в пастєлі, я ейо убіл». Так от – якщо комусь видасться, що я навмисне вишукала і видерла з контексту цей шматок, аби кинути тінь на добре ім’я Черніньких, розчарую вас: весь-усенький роман складається з таких і подібних, гірших і кращих «шедеврів» письменства.

Багацько я бачила на своєму віку книжок, але ця мене вразила. Не тим, що писано її досить дерев’яною, попри помітні ознаки наявності у сестер філологічної освіти, і часто-густо неграмотною мовою. Не тому, що сюжет, покавальцьований довільними шматками, закінчується сливе неприходом невизнаного месії, котрого, як і годиться, «належить побити камінням». Неприємно вражає, що, з одного боку прагнучи привернути увагу потенційного читача поняттями «ситенький скарб», «булки ситих сідниць», «пестив і лоскотав своє яйко» etc., сестри тулять в цю клоаку вищі матерії, претендуючи на оригінальність задумки і свіжість ідей.

Резонно, що вживання лайки, різноманітні трешові прийоми і тому подібне – не Америка в літературному процесі, це цілком у дусі часу, і чимало авторів так чи інакше вживають схожі засоби для своїх мистецьких задумок. Якщо ж роман, котрий «літературою» можна назвати хіба що тому, що там є химерна ідея боротьби добра і зла, просто таки під зав’язку напханий суцільними подробицями того, як хтось пісяє, какає, блює, злягається, бухає, ізнову блює і какає, в голові майорить здогад, що напевно авторкам просто більше НІЧИМ прив’язати увагу читача. Цинізм полягає ще й у тому, що в котромусь інтерв’ю з сестрами я вичитала таку їхню тезу: «Письменники намагаються подобатися і втиснутися у читацьку любов через політику та брутальні штучки. А варто писати правду у класичній подачі». Як вам?

Виходить, що нова релігія від Черніньких, де священики витирають після випорожнення дупу пальцями, а потім витирають ці пальці об сорочку тестя, притрушена калом, убивствами, насиллям і зляганням, подана нам під соусом «буфонадної містики». Іншими словами, можна той же оспіваний сестрами шмат лайна загорнути в гарний папірець і подати його як цукерку «Світоч». Ба більше – людина, котра ніколи раніше не їла цукерок «Світоч», розсмакує фекальку і скаже «спасибі, кул». А як із тими, хто знає смак справжнього шоколаду?..

Цілком можливо, що сестер хтось активно просуває сходами до популярності. Залишімо це без коментаря, бо я ризикую нарватися на обурені крики читачів про те, що мені «заздрісно» і що «не можуть тисячні тиражі розкуплених книжок бути підставою». Зрештою, не так це й важливо. Важливо інше – це таки читають. Так само, як читають сільські драми Люко Дашвар і подібне гарно і вміло розрекламоване чтиво. Караються, мучаться – але читають. Бо воно невибагливе, не надто мудре, без претензій на те, що автор – «зарозумілий, надто меткий сучий син, а я тут читаю і відчуваю себе дебілом повним», як сказав мені колись знайомий, узявши до рук щось із Іздрика. Сестри стали на шлях писанини, прочитавши яку, кожен скаже: тю, та це ж і я так написати зможу. І всім приємно.

Наостанок кілька слів про вічне, себто про поезію. Бо ж сестри, як годиться кожному дебютантові на творчій ниві, пишуть вірші. І в романі вони також присутні – певне, більше з метою самореклами, тому що в і без того недосконалому тексті пародія на поезію видається такою ж незграбною, як корова на льоду. Ну, «из раннего что-нибудь»:

За білими дверима
Тихий стогін.
Та не дає його мені почути
Той сміх дзвінкий,
Що душу мою
Так солодко вовтузить
І в капостях
Розводить нугу в міражі.

І ще:

Народжений і пошкоджений,
Пошкоджений, та все ж виплеканий,
Виплеканий та вигодуваний.
Підлитий, як квіточка,
Піднятий, мов пасочка.
Та час прийшов – І покинутий…
(…) Мозком пошкоджений,
У власному тілі закутий.
Мала дитина у вигляді дядька.
Така от сумна історія.
Божевільний.
Поламана лялька…

P.S. «Пока верстался номер». Пишучи тут про сестринські пуки і каки, я й думки не гадала, ані в сні не бачила, яка каша завариться навколо Юрка Винничука. Михайло Добкін на unian.net написав гнівну резолюцію про «вимирання інтелігенції» (хто б казав про інтелігенцію!): «Ви не замислювалися про те, скільки шкоди для майбутнього країни завдає інтелігент, який шипить ненавистю до влади і намагається власною хворобливою уявою, що виражається в пусканні слизу по монітору комп`ютера, відпрацьовуючи грантові вливання, довести, що тільки йому відкритий канал зв`язку з майбутнім? Homo, яка пише, залишає майбутнім поколінням якийсь код пізнання низки подій, осіб в історії через свої римовані і не дуже, рядки. Що дізнаються про наш час наші діти? Наприклад, з творчості Винничука чи Андруховича, кожен із яких по-своєму намагається то «влаштовувати засідки», а то й прямо «вбити п*раса». Вони міркують про відсутність свободи слова в країні – і продовжують насичувати своїми пасквілями уми молодих і не зміцнілих. Розмірковуючи про «бандитську владу», кажуть вони це не язиком українських геніїв Шевченка і Франка, не римами поетів розстріляного відродження, не езоповою мовою, а грубими, примітивними лексичними зворотами, рясно посипані цвіллю ненормативної лексики та жовчними авторськими неологізмами-фекаліями».

Даруйте, стривайте. А як же тоді бути з сестрами?! Із сестрами, в котрих не те що обсцинізми через слово, — а й наліво і направо пропаганда насильства, вишукані описи того, як хлопці збили проститутку і викинули її в кар’єр, того, як сутенерка вишукано товкла дівчину головою до стіни у вбиральні?.. Де ж цей добкінівський літературний пуризм? За слово «піда*ас» до письменників в хату завалюють архангели в погонах, а за пердіж у ліжку дають літературні нагороди?..

Але немає на те ради – головне, аби не чіпали владу. А там хоч трава не рости – і премії тобі даватимуть, і всьо. Так що – вперед, бренд під назвою «Чернінькі-family». За лайном і сечею – майбутнє нашої літератури.

Юрій Луценко. Фото: yourfocus.info

Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який нині перебуває у в’язниці, висловив свої міркування з приводу стану сучасної української літератури. Так, він стверджує, що «єдина вада української книги – це відсутність попиту», одначе «безграмотним людям при владі важко це помітити й вирішити проблему». Про це він заявив у своєму блозі на сайті видання «Фокус».

«Я не поділяю модного нині плачу за українською книжкою, – стверджує Юрій Луценко. – Навпаки! Саме в останні роки висхле допіру русло української літератури знову наповнилося живильною вологою, і письменники пропонують читачеві не лише якісні, а й різножанрові роботи». Крім того, Луценко завважив, що нині фактично відсутня ідеологічна й пропагандистська література, а отже – «тепер є що почитати, а не погортати».

Також Юрій Луценко назвав три «найважливіші» для себе імені в сучасній українській літературі. Юрій Андрухович, Оксана Забужко й Ліна Костенко – за творчістю цих трьох письменників екс-міністр внутрішніх справ спостерігає попри довготривале ув’язнення.
«…Я не раз рятувався українськими книгами, – розповідає Луценко. – Граничне напруження від зведень МВС знімали «12 обручів» Юрія Андруховича. До сих пір вважаю це найкращим сучасним українським твором. Песимізм після президентських виборів 2010 року долав украй актуальною й розумною книгою Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Перший шок від самотності у в’язниці лікував «Записками українського самашедшего» Ліни Костенко».

На думку Луценка, «проблема української книги – не у виборі чи якості, а в попиті. І біда зовсім не у «кусючих» цінах, а в тому, що пігмеї при владі вбивають потребу в читанні». «І цю проблему потрібно вирішувати. І перше, що слід було б зробити, – ввести обов’язкову декларацію прочитаних за рік книжок для вищих урядових осіб і кандидатів на їхні місця. Гадаю, ці переліки (з перевіркою на прес-конференціях) скажуть суспільству більше, ніж усі фінансові звіти й політичні програми. І друге – створити, беручи за приклад успішний досвід Польщі, Інститут української книги, який би взявся за відродження країни людей, які читають і мислять», – підсумував Юрій Луценко.

За матеріалами видання «Фокус».