Джо Волтон, «Поміж інших» (Among Others)
Чайна Мієвіль, «Місто послів» (Embassytown)
Джек Мак-Девітт, «Вогненна пташка» (Firebird)
Камерон Герлі, «Війна богів» (God’s War)
Женев’єв Валентайн, «Механіка: казка про цирк Трезолті» (Mechanique: A Tale of the Circus Tresaulti)
Н. К. Джемісін, «Королівство богів» (The Kingdom of Gods)

Попри давню традицію відзначати відомих і шанованих авторів, цього року SFWA звернула увагу й на двох вартісних авторок-дебютанток – Камерон Герлі та Женев’єв Валентайн. У своїй «Війні богів» К. Герлі створила унікальний науково-фантастичний світ, населений мусульманами, магією і новітніми технологіями, і це все – в часи столітніх воєн. У свою чергу, у своїй «Механіці» Ж. Валентайн вдалося поєднати стімпанк і «циркову фантастику», створивши при цьому чудову систему персонажів. Обидві книги вже встигли здобути престижні нагороди: «Війна богів» – Kitschie Award, тоді як «Механіка» – премію Crawford за найкращий фентезійний роман-дебют.

«Місто послів» Ч. Мієвіль – захопливі міркування на тему природи мови й колоніалізму. Шанувальники більш традиційного жанру – «космічної опери» – будуть утішені романом Дж. Мак-Девітта «Вогненна пташка».

Роман «Поміж інших» Джо Волтона (Jo Walton), як зазначають на Omnivoracious, чи єдиний з-поміж усього короткого списку насправді йде «в ногу з часом». Написано його у формі щоденникових записів головної героїні – дівчини-підлітка Морфенни Фелпс. Морфенна намагається впоратися з трагічними подіями у своєму житті, занурившись у читання наукової фантастики й фентезі.

Повний список номінантів дивіться на офіційній сторінці SFWA.

Переможців буде оголошено на 47-й щорічній церемонії Nebula Awards Weekend наприкінці травня 2012 року у Вірджинії (США). Під час церемонії американській письменниці Конні Вілліс (Connie Willis), семиразовій лауреатці Nebula, буде вручено нагороду Damon Knight Memorial Grand Master Award.

За матеріалами Omnivoracious.

Також читайте: Африканське фентезі – найкраще у світі.

Тарас Антипович. Хронос. – Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2011

Цей роман увійшов до п’ятірки «Книги року BBC – 2011». Був номінований на «ЛітАкцент року». А читають його активніше, ніж багатьох інших претендентів на тогорічні літературні премії. Схвальні відгуки від перших рецензентів дарували йому заслужені компліменти. Про нього говорили: твір гостросюжетний («нарешті такий роман у нас з’явився!..») і при цьому гостросоціальний, рідкісний в українському літературному полі зразок фантастики, що має багато рівнів прочитання, завдяки своїй філософічності… З непрямих зауваг також можна зрозуміти, що духовні, філософські смисли роману мають християнське коріння. І в мене не було жодних підстав бачити в цьому застереження. Допоки не прочитала книжки.

А сталося це власне в передріздвяну пору – коли маєш багато приводів поміркувати про роль у нашому житті релігійних контекстів. Перегорнувши останню сторінку роману, я відчула подив, легке розчарування та збентеження.

Мені здається, про «Хронос» Тараса Антиповича треба розуміти дві речі. Перше – те, що ця книжка бездоганно легко і захопливо читається. Швидко та з задоволенням (звісно, якщо читач – любитель цього жанру). Друге – те, що для любителя жанру розв’язка цього блискуче закрученого сюжету на останніх сторінках знищує левову частину його художніх чеснот.

Роман сформовано з окремих новел, часом пов’язаних між собою, часом – ні. Кожна з них добре організована, а по завершенні однієї хочеться одразу переходити до іншої. «Ланцюгова реакція» інтересу свідчить про те, що автор володіє, напевне, головною кредиткою письменницького хисту: він уміє розповідати історії. Інша річ, що сума новелістичних історій, звісно, не може автоматично скласти узагальнену історію на рівні роману.

«І як же він (автор) урешті-решт усе це зв’яже докупи?» – це запитання рухало мною від сторінки до сторінки. Не просто банальний інтерес до долі персонажів, а такий собі «мета-інтерес» до автора. Взявши до рук його книжку та заглибившись в оповідь, я краєчком ока стежу за справжнім, набагато цікавішим детективом: пошуком виходу за межі цієї оповіді, де автор має підсвічувати мені важливі, теоретично непідйомні, але так гарно вплетені у сюжет роману запитання, пробує дати відповіді сам і спонукає мене. Найцікавіше завжди діється на маргінесах…

І от уявіть, що відповіді немає. Ба гірше: замість відповіді мене заводять зовсім в інший розділ літератури та чужий цьому творові (як мені він уявлявся з попередніх півтораста сторінок) жанровий контекст. А замість сюжетної розв’язки просто переривають усі сюжетні лінії заради приблизно такого висновку: «Рано чи пізно, хоч би там що і як, а все повертається на круги своя». Складається враження, що автор просто полінувався довести свою історію до логічного завершення і скористався відтак завершенням алогічним. Урешті це його право, але чи маю тоді я, критик, читач, сприймати цей роман як фантастичний?.. Сюжетний?.. «Футурологічний»?..

Що роман варто сприймати саме так, рідко хто бере під сумнів. Лиш в одній з відомих мені рецензій (Людмила Скорина, «Майже без емоцій») є ґрунтовна спроба критично проаналізувати жанрову належність тексту, спираючись на літературознавчі критерії, а не претексти, яких, звісно, не бракує. Чи то за інерцією, з подачі видавництва й самого автора, чи то повіривши обкладинці, чи то з великої спраглості сюжетного письма роман радо приймають саме як зразок фантастики. Найсвіжіша стаття Яни Дубинянської про шляхи сучасної української фантастичної літератури є ще одним свідченням цього.

Читацькі очікування, промоушн, обкладинка… Розумію, чому ми звертаємо на це увагу перед прочитанням книжки. Ринок працює. Але чому нічого не змінюється після?..  У моєму випадку оця сила претекстів, бажання прочитати щось “фантастичне” виявилися сильнішими, ніж, скажімо, готовність вітати виповнення жанрових білих плям у рідній літературі, прощаючи текстові всі недоліки (бо “в кого їх нема?”). Або безоглядна повага до автора, який спромігся на вчинок і “зламав шаблон”. Так само з усіма іншими мотиваціями. Я не готова і ніколи не буду готова аплодувати цьому романові з тих або тих “ідейних” міркувань. Прагнув би цей текст меншою мірою називатися “сюжетною фантастикою”, моя реакція була би, можливо, не така гостра. Але дуже вже мені не до смаку зневага до жанру. З ним можна гратися, свідомо його заперечувати й перелицьовувати, використовувати або творити – проте не засмічувати.

І не гнівайтеся на мене, будь ласка. Бо я ж не гніваюся на автора, хоча він мене й ошукав. І на критиків, які вподобали роман, теж не гніваюся. Хоча мені й хочеться мати однодумців. Просто вважаймо мій відгук сеансом особистого суму за гарною фантастикою. І ось чому.

Багато разів я спостерігала, що хороші науково-фантастичні твори часом пишуться заради однієї фрази – власне фінальної. Це коли останній епізод або навіть останнє речення конденсує у вишуканий та мудрий парадокс отой спільний знаменник усіх попередніх сторінок, який і робив цей твір твором. І цей парадокс, прозвучавши, виявляється просто необхідний, навіть якщо твір і без нього був цікавий. Прозвучавши, він зводить у другий ступінь увесь філософський ККД роману, і переживання літератури саме в такій, «заквадратованій» якості хтось, здається, називав катарсисом.

Прочитавши «Хронос», я зрозуміла, що до цього правила треба зробити поправку. Остання фраза, останній епізод, власне розв’язка має бути виконана в тому ж матеріалі, що й сам текст. Бо, можливо, «Бронзовий вік» Родена був би так само прекрасним, якби голову чолов’яги було виконано не з бронзи, а з глини. Але навряд чи я би тоді ховала сльози захвату, стоячи коло неї в музеї…

Зрештою, це питання з розряду «про літературну техніку». Напевне, багато знайдеться охочих сказати, що авторові правила не писані, а якщо читач і підступається до його тексту з певними очікуваннями, то він, читач, помилився століттям, епохою, місцем і часом. Не знаю, що на це відповісти, окрім як зізнання в абсолютній впертості моєї логіки та естетичного чуття. Їм, цим двом сусідам у моєму тілі, здається дивним, що роман, який анонсовано як фантастичний, із перегуком до антиутопій і відтак соціальної тематики, розв’язується як роман християнський, біблійний, «пророчий».

Дев’яносто відсотків тексту «Хроносу» – це докладні описи цікавого нового світу, а також істот, що його заселяють, механіки самого приладу – хрономата, що змінює цих істот і цей світ, і ситуацій, що виникають у результаті. Закони фізики, хімії та біології, дещо «скореговані» новим технічним винаходом, а ще закони соціуму та людської психології – ось метафізика цих дев’яноста відсотків твору.

Але наприкінці вона зникає. Замість логіки науково-фантастичного роману тут починає працювати проста й монологічна, часом аж до дидактики, логіка житія. Логіка чуда. Огром людських гріхів досяг межі, і на землі з’явився посланець. Простий священик, що мав чисте серце та твердий дух, отримує Божий дар: там, де він з’являється, горе-прилад перестає діяти, а всі маніпуляції з часом, заподіяні за допомогою хрономата раніше, нівелюються. Все стає на свої місця.

Правду кажучи, все це аж ніяк не нове. Історія про Божого посланника, що рятує людство, може бути тільки другорядною цитатою, котра завжди програватиме своєму першоджерелу (маю на увазі Першоджерело). Для фантастичної літератури цього замало. Вона має свої жанрові закони, які впливають не лише на стиль і мову, а й на логіку сюжету. І один із цих законів у «Хроносі» порушено: у такому романі очікування парадоксального фіналу для закрученої смислової колізії не має вдовольнятися чудом. Найкращі зразки фантастичної літератури, від Герберта до Стругацьких, говорять саме про це. Гірше може бути тільки дідусь Мольєр, у якого пізніших критиків дратували сюжетні спрощення. Мовляв, закине своїх персонажів у коловерть блискучої драматургії, а потім, замість того щоб довести історію кожного з них до логічного завершення, «кличе на поміч короля», котрий усіх примирює.

До речі, фантастика, на мою думку, набагато чутливіша до своїх контекстів, аніж багато інших жанрів літератури. Читач романтичної драми (romance) не особливо переймається тим, як «комплекс байстрюка» або «випробування нерівним шлюбом» представлені в інших творах цього жанру. Його цікавить лише те, як впораються зі своїми життєвими колізіями Барбара і Фред. Різні інтерпретації одних і тих самих подій в романі історичному відсилають до суперечок не поміж романістами, а поміж істориками. І так далі. Натомість читач фантастичної літератури «пам’ятає». Бо ця література завжди говорить про одне й те саме. Вона не займається долею окремих персонажів – її амбітно турбує доля людства. А «вічних» питань, які стосуються цієї теми, вже не так і багато. До того ж ними довго й успішно займаються два інші майстри (чи пак майстрині) духовності – філософія та релігія. І щоб отримати автономію, фантастична література обирає іншу мову і відтак – інший шлях. Вона виплітає філософію з ситуацій та подій, з образів, за якими стоять свої історії та події, і ти, бачачи їх, дивним чином починаєш розуміти (або маєш ілюзію, ніби починаєш розуміти, хоча в даному разі це одне й те саме) філософію світу. Фізику світу. Математику світу. Ти перетворюєшся на вченого, що зі знімка блискавичного сліду, полишеного субатомною частинкою на детекторах надчутливих приладів, розуміє (чи йому здається, що розуміє), яка це частинка, які її властивості та яке місце вона посідає у світобудові. А отже – як вона цю світобудову конструює.

Фантастична література має безліч засобів для втілення цього плану. В ній оселяються чудовиська – і на кожне чудовисько «знайдуться» природні катаклізми, які більш промовисто говорять про гармонійну душу природи, ніж теоретизування про те саме. Вона, література, винаходить антилюдські машини, надскладні генетичні технології, дивовижні математичні формули, а також супердержави, що здатні обернути на зло весь корисний потенціал цих знахідок. Але й тут може знайтися противага. Противага, врешті, завжди потрібна, бо тоді історії не буде… Скажімо, народжений у такій антигуманній супердержаві герой переживає особисту еволюцію всупереч обставинам і спромагається на вчинок; генні технології раптом викликають дивну мутацію в людському організмі, яка й відновлює природний баланс, а в «пекельної машини» зароджуються паростки штучного інтелекту і вона видає на-гора якесь парадоксальне рішення власне в той момент, коли світ, за волею письменника-фантаста, уже став на межі катастрофи.

Бозна-скільки ще аналогічних (і набагато ліпших) історій можна з цього видобути. Проте всі ці історії будуть не з обговорюваного роману. З роману «Хронос» я «дізнаюся» кілька речей. Те, що людина схильна до зради та заздрощів, хоча бувають ситуації, коли власне людська природа в ній перемагає. Що держава – явище злочинне. Що техніка – іграшка, небезпечна в руках слабкого духом або розумом створіння. Здається, оце й усе. Як констатація фактів, це мене зовсім не вражає. Як і безліч людей, я знаю про все це з власного досвіду, і мені цікаво, «що ти, автор, пропонуєш?» Є рішення? «Какова мораль сей сказки?» – інфантильно запитую я врешті-решт. А мораль, відповідає автор, така: треба сподіватися на чудо і вірити. І на доказ наводить цитати з «Апокаліпсису».

Ну що ж, дякую. Але тоді в мене враження, що я помилилася бібліотекою.

До речі, про цитати. Насправді я цілком свідома того, що мої вимоги до автора можуть бути завищені. Припустімо, він конче волів саме цього: подарувати читачам віру в чудо. Можливо, він перебрав сотню інших варіантів сюжетної розв’язки і саме цей видався йому найліпшим. Але тоді виникає інша проблема. Фантастичний сюжет особливо гарний тоді, коли не прив’язаний до місця і часу. Тим лункішими в цьому разі будуть алюзії до сучасного життя. Оце є уміння фантаста: створити у своєму творі конкретний, предметний, тілесний світ – із кольорами, запахами та історіями, – і водночас такий, що міг би існувати будь-де. Бути зрозумілим і близьким для будь-кого. У цьому сенсі фантастика – один із найбільш «космополітичних» і толерантних відділів літератури.

Що ж відбувається, коли в цьому світі починають звучати добре відомі сакральні тексти? І не просто звучати – а визначати його духовну наповненість? Моя відповідь буде така: вони мають звучати приховано, і тоді збережеться тканина тексту й імунітет жанру. Якщо цитати з Біблії чи Св. Августина внесені в текст неявно, у вигляді натяку, то цей натяк буде зрозумілий усім «посвяченим», а для непосвячених …залишиться гарною думкою, що також немало. Якщо ж це власне цитати, «за підписом та іменем», то вони обертають конкретику тексту на буденність. Світ, що міг би існувати будь-де, стає «власне цим світом». І серед читачів тоді з’являються свої та чужі, віряни та невіряни, духовні та недуховні…

Я намагалась уявити, як би читався цей текст людині, що сповідує буддизм, іслам, науковий матеріалізм або просто воліє вимовляти (і чути) слова молитви тільки наодинці з собою, без «стороннього ока» письменника. Моя уява здалася. Цей роман, побудований на есхатологічному відчутті часу і всесильності християнського Бога, виглядає монологічним і нетолерантним до іншої думки, іншого віросповідання чи світовідчуття.

Йдеться, звісно, не про те, що література не може базуватися на християнському віровченні. Може, і базується, і з цього народжується прекрасна література. Але поправка на вимоги жанру необхідна завжди. «Хронос» проповідує – проте хіба цим повинен займатися фантастичний роман?.. Фантастичний роман має безліч засобів сказати власною мовою те саме, що було колись сказано і старозавітніми пророками, і Богословом, і Августином. Тим паче що будь-яка думка, захована за цитатою, тільки виграє, якщо вийняти її з лапок і переповісти питомою мовою конкретного твору. Прожити, так би мовити, в іншому світі – який міг би існувати будь-де, навіть там, де ніколи не було Біблії.

Мене здивувало не тільки те, що роман «Хронос» написаний саме так. Цікаво, що в такому вигляді його вподобали здебільшого і український читач, і  українська критика. А це вже питання не тільки літературознавче, а й, сказати б, політичне. (Сама не люблю спекуляцій на темі політ- та іншої коректності, але це, здається, саме той випадок, коли потрібно висловитися.) Тут спрацьовують поширені сьогодні суспільні стереотипи, які непрямим чином, приховано, проте наполегливо залучають тебе до християнства та церкви. Очевидно, не спитавшись твоєї думки. Ба більше, в якийсь момент під впливом цих стереотипів духовність починає ототожнюватися з релігією, релігія – з християнським віровченням, християнство – з церквою та культовими книгами. Себто ширші поняття редукуються до вужчих.

Добре це чи ні? Не маю права (і не волію) давати оцінок. Ці явища поза оцінками, і, напевне, вони природні для нашого суспільства та культури. Але чи має література заради них поступатися своїми жанровими принципами та художньою цілісністю?.. Прочитавши «Хронос», вважаю, що ні. Хоча би тому, що література – достатньо багатий та мудро влаштований духовний дар, аби убезпечити саму себе від необхідності таких жертв. Вона гнучка і дає авторові повну свободу творчості, не зазіхаючи на його чи її свободу совісті.  Все це, як я вже писала, справа техніки…

Від редакції. Міркування Наталі Іванової про роман Тараса Антиповича «Хронос» – заключна частина літературно-критичного «триптиха» (Яна дубинянська «Про фантастику, ізоляцію і репутацію», Євген Нахлік «Алюзійна гротескова футурологія», Наталія Іванова «Мій фантастичний сум»), «спровокованого» новими творами двох письменників, що представляють різні літературні генерації. Полеміка, що виникла довкола «Часу смертохристів» Юрія Щербака та «Хроносу» Тараса Антиповича, і справді, як це спостеріг Є.Нахлік, стосується не тільки самих текстів: вона свідчить про те, що колізії між «батьками» і «дітьми» існують на рівні читацького (літературно-критичного) сприйняття.

Фото: tour-cn.com.ua

У Софії Київській показали виставку з фондів музею ім. Тараса Шевченка. Добірку присвятили майбутнім «шевченковим дням». На картинах – місця, пов’язані з життям і творчістю Кобзаря, написані найвідомішими українськими художниками (Сергій Шишко, Петро Печорний, Михайло Бароянець).

«Не всі музеї можуть дати повну експозицію. Як ви знаєте, більшість експонатів зазвичай лежать у фондах, тому я завжди вітаю будь-який привід для того, щоб картини з фондів піднялися на експозицію й були доступні людям подивитися», – каже заступник міністра культури України Тимофій Кохан.

Після нещодавньої зміни керівництв, – кажуть у музеях, – переживали про свою подальшу долю. Побоювалися, що деякі з експозицій зникнуть, а їх роботу «заморозять». Натомість, кажуть – тепер ситуація стала у «світліших тонах» і музейники вже почали роботу з «піару» класичного мистецтва, аби те було не менш привабливим для публіки, ніж сучасне.

Усього в експозиції – понад 30 полотен. Для відвідувачів виставку буде відкрито до 23 квітня.

Джерело: Телеканал новин «24».

Ада Самарка. Фото: А. Кривицький, krivitskiy.35photo.ru

Стали відомі імена лауреатів Нової Пушкінської премії в галузі російськомовної літератури.

Лауреатом першої премії став поет Владімір Салімон.

У «молодіжній» номінації премію одержала київська письменниця Ада Самарка, авторка любовних романів «Диявольський рай. Майже невинна» і «Кохати боляче», а також численних публікацій у журналах «Октябрь» і «Новая Юность».

Церемонія нагородження відбудеться 26 травня, у день народження А. Пушкіна за старим стилем.

Нову Пушкінську премію запроваджено 2005 року. Нагороду присуджують письменникам, які пишуть російською мовою, у двох номінаціях – «За загальний творчий внесок у вітчизняну культуру» (350 тис. рублів) і «За новаторський розвиток вітчизняних культурних традицій» (200 тис. рублів).

Лауреатами попередніх років були Валерій Попов, Юрій Кублановський, Вєра Мільчина, а також Алєксєй Лук’янов, Дмітрій Новіков, Ільдар Абузяров.

За матеріалами видання «Новости литературы».

Фото: today.msnbc.msn.com

Обсяги видавництва книжок в Україні найнижчі в Європі, — пише «Український тиждень» із посиланням на німецьке видання «Deutsche Welle».

З кожним роком в Україні друкується дедалі менше книжок. Навіть із урахуванням підручників, посібників, а також видань відомств і міністерств, на одного українця припадає трохи менше однієї надрукованої за рік книги. Експерти пов’язують це зі зниженням інтересу українців до читання та недостатньою «розкруткою» нових перспективних авторів. Відповідно до даних Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, за результатами 2011 року зменшення обсягів видавництва книжок складе 5-7% за назвами і до 15% за накладами в порівнянні з попереднім роком.

«Україна «впевнено» посіла останній рядок в обсягах виробництва книжок у Європі», — говорить Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. «Середні наклади в Україні – це тисяча, тисяча п’ятсот примірників максимум. На 45 мільйонів населення це майже ніщо. Враховуючи те, що системи розповсюдження в Україні не існує, половина книжок так і залишається на полицях видавництва», — розповідає Deutsche Welle президент асоціації.

Якщо в Україні щорічно випускається близько 20 тисяч назв видань, то в Німеччині, приміром, ця цифра складає близько 100 тисяч. За даними Біржевого союзу німецької книготоргівлі, німці щороку витрачають на книжки близько 9,7 мільярдів євро, у той час як українці купують книжок лише на 380 тисяч євро. Олександра Коваль, директор Львівського Форуму видавців, зазначає, що загалом в Україні є близько ста письменників, які в середньому видають близько двох книжок на рік невеликими накладами. «Навіть якщо ці письменники видаватимуть більше книжок із вищими накладами, зміни в загальній ситуації в Україні будуть дуже несуттєвими», — вважає Коваль.

Радше винятком є той факт, що за 2011 рік було продано майже 120 тисяч примірників книг письменниці Лади Лузіної, виданих харківським видавництвом «Фоліо», а також понад 100 тисяч примірників книг Василя Шкляра та Люко Дашвар видавництвом «Клуб сімейного дозвілля». Зазвичай, продається від 5 до 25 тисяч книжок популярного автора на рік. У Німеччині кількість куплених примірників бестселеру може сягати мільйона.

«У всьому світі цінується людина моральна, начитана, інтелектуал, який може чітко оцінювати своє позиціонування в суспільстві та у професійному середовищі. Для цього людина мусить читати», — каже Афонін.

Сьогодні в Україні працюють інші критерії – політичні та особистісні, веде далі експерт. Недостатньо бути начитаною людиною і професіоналом у якійсь своїй справі для того, щоб зайняти якусь посаду. Менеджер української книгарні «Є» Ігор Зарудко теж погоджується з тим, що українці читають мало. Він гадає, що це пов’язано з малою платоспроможністю українців. Ті ж громадяни, у яких є гроші, книг не читають або читають у дуже малих кількостях.

Джерело: «Тиждень».

Читайте також: Що читають українці?

Станіслав Вінценз. На високій полонині / Пер. із пол. Тарас Прохасько. – Ів.-Фр.: Лілея-НВ, 2011. – 640 с.

З Вінцензом почуваєшся, як із повним місяцем, який своїм освітленням підтверджує реальність того рельєфу, який сотні разів бачив при максимальному сонячному освітленні.

«На високій полонині» – насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії.

У номінації «Оповідання для дітей молодшого шкільного віку» премії присуджено:

Перша премія – не присуджена
Друга премія – Володимир Читай «Навухава»
Третя премія – Катерина Єгорушкіна «Дзеркало води»

У номінації «Повісті для дітей середнього шкільного віку» премії присуджено:

Перша премія – Марина Павленко «Мухамедова королева»
Друга премія – Оксана Лущевська «Авіа, пташиний диспетчер»
Третя премія – не присуджена.

Нагородження переможців відбудеться на початку квітня.
Нагадаємо, що Всеукраїнський профорієнтаційний конкурс прозових творів для дітей було оголошено наприкінці травня. Організатори – видавництво «Грані-Т» спільно з Державним центром зайнятості Міністерства соціальної політики України. Грошова винагорода переможцям складає від 3 (ІІІ премія) до 10 тисяч гривень (І премія).

Твори переможців увійдуть до окремої серії книжок видавництва «Грані-Т».

За матеріалами «Грані-Т».

Роман Антиповича легко й навіть, я б сказав, непомітно читається, але в цьому вправному й доступному икладі криються свої мінуси, зокрема досить бідна, сухувата, технічна мова, репортажне письмо. До того ж, без труднощів перетравлюваний легкопис не викликає бажання сповільнити читацький біг очима по сторінках роману й естетично насолодитися письменницькими мовними знахідками й конструкціями. Не раз зображуване викликає огиду, але скиньмо це на жанр антиутопії. Найбільше ж шкодить «Хроносові» відсутність самодостатніх цікавих персонажів – усі вони підпорядковані наперед заданій сюжетній лінії та виступають її функціональними реалізаторами. Домінує чудернацький винахід, а персонажі стають лише ілюстраціями того, що може бути з людьми внаслідок необачного користування хрономатом (пристроєм для маніпулювання фізіологічним часом) або злочинного застосування його. Ніде немає такого, щоб раптом якийсь персонаж перетворився на повноцінний характер і в ході розвитку художньої дії зажив своїм життям, незалежним од авторського задуму й волі.

З цього боку роман Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року» має свої переваги. Він читається важче, але, як на мене, з більшою цікавістю. Персонажі виписані ретельніше, психологічно глибше і переконливіше. Цьому сприяли й життєвий досвід автора, й те, що в розбудові образів-персонажів він спирався на конкретні життєві прототипи, добре впізнавані для тих читачів, які беруть участь у сучасному політичному житті країни або принаймні стежать за його висвітленням у ЗМІ. І тут виявляється цікава річ: хоча дійство у Щербаковому романі перенесено аж у 2077 рік, насправді у творі є чимало алюзій на реальних осіб та резонансні події з недавнього українського минулого. Ці ребуси кортить розгадувати, роман заполонює ними увагу.

Звичайно, у фантастичному романі не могло обійтися без науково-технічних передбачень, технологічних новинок, і вони, звісно, придумані, причому – згідно з авторськими уявленнями про дальший розвиток цивілізації – не такі, що полегшують життя людству, а такі, що забезпечують владу одних людей над іншими. Є й історіософські передбачення щодо нових геополітичних ідеологій, філософсько-політичних доктрин тощо. Роман Щербака проти роману Антиповича проблемно багатший і глибший. Сміливі, дискусійні історіософські та релігійні роздуми автор вклав у вуста психоаналітика історії юдо-християнина Альфреда Ісааковича Вебера. Наприклад: «Це був геніальний винахід мого народу – крім суворого і далекого, немов прокурор, Бога, дати людству Христа. Адвоката людини. Адже думки Бога – не наші думки. Нам не пізнати його логіку. Христос зрозумів і пожалів нас. <…> Бог керує масовими процесами, карає цілі народи. Христос рятує індивідумів. <…> Христос втішав окремих людей. Він давав надію на справедливість. Бог-отець дав державам і народам свободу вибору. <…> Бог у нас відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня. Бо він воскрес <…>». Це той випадок, коли автор, щоб не бути звинуваченим у «єресі», висловлює цікаві провокативні думки через персонажів.

Та водночас цей фантастично-футурологічний роман міцно закорінений у сьогоденні, зорієнтований на його кардинальну зміну й перебудову. Зрештою, обидва романи не лише виявляють тривожне авторське відчуття шалених ритмів, небезпечних тенденцій і примарних перспектив сучасної світової цивілізації, а й у різний спосіб є проекцією і сатирою на сучасну українську дійсність: «Хронос» – переважно соціальною, а «Час смертохристів» – політичною. У романі Антиповича, хоча дію віднесено у 2040–2047 роки, насправді гротесково зображено сучасний світ як наскрізь корумпований і злодійський, а лакмусовим папірцем для увиразнення цього автор зробив віртуальний винахід, який дає змогу повертати назад або посувати вперед біологічний вік людини. У «Часі смертохристів», більше соціально- й політично-фантастичному, ніж науково-фантастичному, об’єктом сатири стали останні два десятиріччя. Цей гротесковий політичний тріллер вражає авторським болем за минуле, сучасне й майбутнє України – знов-таки, не так науково-технічне, як національне, політичне й моральне. Як на моє сприйняття, цей авторський біль письменника-громадянина здатен більше діткнути читача, ніж тривога Антиповича з приводу безвідповідальних наукових винаходів, що можуть з’явитися в умовах морального занепаду суспільства й давати змогу одним людям згубно впливати на інших.

Стежачи за прозою письменників незалежної України, я наштовхувався на брак у них обізнаності із життям вітчизняних еліт, VIP-персон (хоча це явища не тотожні), через що автори й далі експлуатували тему «маленької людини». Життєдіяльність політиків та олігархів знаходила висвітлення хіба що у ЗМІ, але не в художній прозі. Та й зрозуміло, чому: письменники, надто ж молоді, не мали доступу до життя можновладців і тому зображували добре відомих їм людей зі свого середовища. Так українська проза з її творцями залишалася на маргінесі сучасного життя. Натомість політик і дипломат Юрій Щербак – один із небагатьох наших літераторів, які мають досвід професійного і суто людського спілкування на найвищому рівні. Йому є що розповісти, розкрити, згадати. І це знайшло вияв у романі. Про те, як твориться геополітика, він пише не на основі кабінетних фантазій, а з власного досвіду. Відчувається рука, а краще сказати – серце й розум автора, який перебуває у вирі описуваних подій. Тому його художнім сценам та епізодам, роздумам і стилізованим документам віриш. З ним занурюєшся у «кухню» української політики та політики інших держав і того, що коїться з її творцями та виконавцями. Навіть подумалося: добре було б, якби Юрій Щербак написав мемуари – либонь, вони були би ще цікавішими, ніж роман, де мемуарні алюзії заховані в художньо-умовну форму.

Зі свого літературознавчого досвіду зверну увагу на апокаліпсичний фінал обох романів, який викликав подив у критиків як нібито невмотивований і надуманий. А тим часом у світовій літературі вже був такий прецедент (і, мабуть, не один). Я ж вкажу на той, що мені добре знаний, про який я вже раніше писав: у драмі «Не-Божественна комедія» («Nie-Boska komedia») польського письменника-романтика Зиґмунта Красінського, написаній 1833 року й уперше виданій 1835-го. За жанром цей твір також є антиутопією: ще задовго до комуністичних революцій у Європі, навіть іще до появи «Маніфесту Комуністичної партії» автор у фантастичній візії, з художнім виходом у метафізичну сферу пророчо подав алегорично-символічну боротьбу на землі консервативних аристократичних кіл, які захищають старий світ і його християнські вартощі, з радикальним наступом революційних, нібито демократичних, а насправді охлократичних, демагогічних сил, які прагнуть шляхом крові й безбожжя утвердити на світі новий соціальний лад. Їхній демонічний вождь Панкрацій навіть зовнішньо схожий на майбутнього Леніна – лисий, із чолом високим та широким, чорною бородою, без тіні сумніву; у знавіснілій промові, з витягнутою вперед рукою він зомбує маси обіцянками хліба й закликами до революційного терору.

Передчуваючи соціально-історичні катаклізми, фактично, вже ХХ століття, геніальний 21-річний автор змалював катастрофічну візію революції, але вкінці подав символічний метафізичний фінал: здобута ціною нещадного кровопролиття перемога не тішить Панкрація, він раптом слабне, почувається самотнім, душевно й духово відірваним од того «мільйону народу», який нещодавно слухав його, й у розмові зі своїм найближчим помічником Леонардом раптом признається, що відчуває містичну присутність когось третього, чий «дух тут панує», і що йому ввижається, як угорі на хмарі, на котрій догасає проміння призахідного сонця, випалюється якийсь страшний знак. Він пригадує провіщення відданих ним на страту шляхетських жінок і дітей, які говорили, що так має з’явитися останнього дня, як білосніжний стовп, месник з терновою короною зі сплетених громів і зором-блискавицею. Панкрація охоплює моторошне відчуття, що від цього небесного видіння він розкладається у прах, а жалюгідні руки Леонарда – без духа, лише з костей і м’яса – не в силі затулити його зір од усепроникного сліпучого сяйва. Урешті, конаючи, Панкрацій вигукує: «Ти переміг, Галілеянине!». Так автор, спираючись на Йоанове Одкровення, малює символічну перемогу Христа-Судді над носіями жорстокої революційної ілюзії. У п’єсі це логічно ніяк не вмотивовано – ні психологічно, ні історично, ні соціально, але тут сказала своє вирішальне слово поетова інтуїція, підказавши йому, що історична перемога сил зла не буде остаточною і закінчиться звитягою Христового братолюбства. Зло, навіть кероване нібито добрими намірами, буде поборене й покаране. Невмотивована художньою дією ірраціональна перемога Христа насправді виявляє глибинне релігійно-історіософське передчуття письменника: усесильне (здавалося б) зло вичерпує свої потенції і гине, а християнський гуманізм торжествує.

Та сама історична інтуїція керувала й обома сучасними письменниками, які з новозаповітним елементом поєднують у романах не лише політично-фантастичне, як у Красінського, а й науково-фантастичне. Дивовижно, але в «Хроносі», де тлінному тілу також протиставлено безсмертя духа, є навіть ситуації та фрази, подібні до тих, що трапляються у драмі Красінського. Наприкінці Антиповичевого роману до професора Койфмана, який безвідповідально придумав збіса привабний хрономат, також з’являється своєрідне марево – «прибулець», чия «видима оболонка була напівпрозора» (слід гадати – Ісус Христос), і винахідник мовить перед смертю: «– Значить, вернеться порох у землю, як був…», на що містичний прибулець («те минуле, яке відновлює Бог», як він себе представляє) відповідає: «– …а дух вернеться знову до Бога, що дав його».

У Щербаковому романі, що звершується зверненням центрального персонажа – раба Божого Ігоря Гайдука – до Сина Божого Ісуса Христа, розгорнуто, по суті, ту саму боротьбу смертохристів і воскресохристів, що й у «Не-Божественній комедії» Красінського. І навіть звучить подібна засторога проти «дитячої хвороби так званої демократії» – «охлократії». Тільки у Красінського плин історії однолінійний: тимчасова перемога кривавої соціальної революції в земному людському світі долається остаточною метафізичною звитягою Ісуса Христа. А в «Часі смертохристів» історія набуває циклічного характеру: та сама історична матриця перетворюється на чергування щораз «нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце», апокаліпсичних катастроф і зародження та відродження християнства (Благої Вісті від Ісуса Христа).

Звичайно, малоймовірно, щоб Юрій Щербак і Тарас Антипович читали драму Красінського, в Україні маловідому (українською мовою її не перекладено, існують лише два російські переклади, та й то останній видано ще 1906 року). Але письменницька інтуїція привела обох наших авторів до зображення подібного фіналу: тимчасове панування сатанинських сил неминуче припиняється відновленням духової влади Христа. І справа, звичайно, не в художній вторинності фіналу, а в його метафізично-історичній закономірності, яку відчули троє авторів незалежно один від одного. Не в суто людських силах знайшли вони джерело поборення влади людського зла чи навіть людських і космічних сил «Темної Енергії», як називає їх Юрій Щербак, а в Божих.

P. S. Написавши цю статтю, я вже після того ознайомився з інтернетними відгуками на романи Тараса Антиповича і Юрія Щербака. Скидається на те, що читацька аудиторія розділилася: молодші – за Антиповича, старші – за Щербака. На мій погляд, сприйняття чи несприйняття Щербакового роману найкраще пояснила Маріанна Кіяновська: «Щоби адекватно сприйняти “Час смертохристів”, треба знати, що таке тоталітарне суспільство <…>. Крім того, треба знати, що таке антиутопія». Тих, хто на власному досвіді спізнав, що таке тоталітаризм, роман Щербака особливо хвилює (надто ж, коли інерція тоталітаризму ще не подолана). І при цьому якісь формальні недоладності-дрібнички в романі навіть не помічаються.

Дмитро Табачник. Фото: school-5.slavyansk.biz

Міністр освіти Дмитро Табачник запроваджує нові типові навчальні плани в середній школі. У цьому документі, серед різних новацій, вирішується й доля української мови та історії, — пише «Дзеркало тижня».

Передусім у новому навчальному плані скорочено кількість уроків української мови – до двох на тиждень (для порівняння: у Росії на вивчення державної російської мови в шостому класі середньої школи відводиться шість (!) уроків щотижня). «Реформи» чекають і на програми з української літератури: у 7-х, 8-х та 9-х класах кількість годин на її вивчення також зменшується.

Гірша ситуація складається з історією України. За задумом керівництва Міносвіти, цей предмет як такий взагалі зникне з розкладу шкільних уроків (хоча традиційно викладався навіть у Радянському Союзі). Натомість з’явиться новий, інтегрований курс — історія, у якому буде поєднано всесвітню історію та історію України. Навчальних планів для 10-го та 11-го класів не розроблено, тож про подальшу долю предмету «Історія України» нічого певного сказати не можна.

Як пише «Дзеркало тижня», з новими типовими навчальними планами для середньої школи, розробленими в Міносвіти під грифом «Проект», мало змогу ознайомитися дуже вузьке коло лояльних до нього освітян. Як повідомляють поінформовані джерела, відповідний наказ уже підписаний Д.Табачником і офіційно зареєстрований під №93 від 01.02.2012 року.

Дмитро Табачник заперечив той факт, що у шкільних програмах поєднають курси «Історії України» та «Всесвітньої історії»: «Абсолютна неправда! Схрещувати предмети ніхто не буде, — заявив Табачник в інтерв’ю газеті «Сегодня». – Річ у тім, що у стандарті записано: гуманітарна складова досягається викладанням наступних предметів – і йде перелік. Це норма стандарту, де через кому записана «Історія України», «Загальна історія» і т. д. Але якщо в розділі «Природничі науки» записана «Біологія» і «Географія», «Фізика» і «Хімія», це ж не означає, що біологію з географією й фізику з хімією хтось схрещуватиме!».

Утім, міністр освіти підтвердив те, що розглядаються варіанти зі скорочення кількості уроків із української мови та історії України. Натомість планують ввести додатковий урок інформатики та відвести години на вивчення другої іноземної мови.

Дмитро Табачник також підкреслив, що його відомство поки не має відношення до проекту, оскільки його розробляє група вчених Національної академії педагогічних наук.

«До цього треба ставитись по-філософськи і досить спокійно, — коментує дії очільника Міносвіти радник Президента Ганна Герман. — По-перше, Табачник, як і Валуєв, не вічні. А по-друге, така є ментальність українського народу. Наші люди радше зроблять ефективніше, коли треба робити навпаки. Згадайте роки, коли при владі була помаранчева команда, тоді навпаки було, я б сказала, певне нав’язування української мови для східних регіонів, для Криму, але це дало цей ефект. Така вже природа українців, що, коли їм забороняти, то вони краще будуть за це боротись. Тому я не знаю, чи ці смішні ініціативи нинішнього Міністерства освіти матимуть той ефект, на який розраховують їхні ініціатори», — підсумовує Г. Герман в інтерв’ю «Радіо Свобода».

Нагадаємо, що раніше дії Дмитра Табачника в якості міністра освіти критикували Оксана Забужко, Ірена Карпа та інші. Тоді з програми ЗНО з української літератури було вилучено твори про Голодомор.

За матеріалами видань: «Дзеркало тижня», «Сегодня», «ВВС Україна», «Радіо Свобода».

Вежа з 15 тисяч книжок про Авраама Лінкольна у Вашингтоні. Фото: inspired.com.ua

У Вашингтоні відбулося відкриття культурного центру Ford’s Theatre Center for Education and Leadership, яке було заплановане на третю неділю лютого – День Президента, що традиційно відзначається у США. Музей розташовано в кількох метрах від будинку, де було вбито Авраама Лінкольна, тому першу велику виставку присвячено саме йому.

Зроблено її у вигляді майже 10-метрової вежі, обкладеної 15 тисячами книг, кожна з яких стосується Лінкольна. Вежа з книг символізує нескінченне обговорення, яке й досі ведеться в американському суспільстві про 16-го президента США.

Джерело: Inspired.